Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
«Не може бути!» — сказав емігрант.
«Почекай, зараз дам слухавку Волохонському».
«Алло».
«Льовка! Не може бути!»
«І мені теж так здається, — сказав Волохонський. — Це якийсь сон. Але половину нашого вагона складали політв’язні. Вони нас усіх там сфотографували — в одній і тій самій краватці, одній сорочці й одному піджаку — та видали свідоцтва про звільнення. У нашій 35-й зоні, як вони стверджують, більше немає політв’язнів».
Слухавку взяв Євдокимов.
«Ми не знаємо, яка ситуація в 36-й зоні, — сказав він. — Схоже, що цей указ про звільнення їх не стосується. Але, може, є інший указ. Так чи інакше, вони не випускають людей зі спецзони».
«Але що за указ?»
«Ніхто не знає, — сказав Євдокимов, — тим більше, що там був не один указ. З-поміж тих, хто їхав з нами, одних звільнили за указом № 6463, інших — за указом № 6462. У чому між ними різниця, ніхто не знає».
«Ясно одне, — сказав Волохонський, — у них тепер не вистачає політв’язнів, щоби заповнити три табори. Мабуть, вони збираються закрити один чи два табори. Тридцять п’яту зону, ймовірно, залишать».
«І вони ось так просто вас звільнили? — спитав емігрант. — Не через слідчий ізолятор?»
«Саме так», — сказав Волохонський.
«І на яких умовах?»
«Умова для всіх була одна. Ми мали заявити, що не займатимемося антидержавною діяльністю, хоч ніхто і не визнавав, що ми колись нею займалися. Після цього, сказали, прокурор від імені Верховної Ради видасть постанову про помилування. Ну, і спитали нас, хто чим займатиметься після звільнення. Тут уже кожен казав своє. Потім нас привезли до Чусового. Вокзал був у суцільному оточенні, але нам дозволили вільно пройти, й посадили на потяг».
Слухавку знову взяла москвичка. «Я приходжу додому, а мені кажуть: сядь, щоби не впасти. На тебе чекає Волохонський».
«Гадаю, — сказав Євдокимов, — що це лише початок процесу. Треба тільки бути розумними й сподіватися на краще...»
Ця телефонна розмова Волохонського та Євдокимова стала передвісником кінця радянської системи.
На відміну від інших тираній, які вимагали лише покори, радянська система створила світ облудних, уявних образів, який став потужним знаряддям психологічного домінування і забезпечив режимові можливість правити з мінімальним застосуванням брутальної сили.
Вранці 1 травня на Червоній площі в Москві з гучномовців лунали марші, а на площу заходили колони демонстрантів із гаслом: «Рішення XXV з’їзду партії — в життя!», а за ними — шеренги спортсменів із прапорами та паперовими квітами. Коли всі були на місці, на площі миттєво настала тиша. Члени Політбюро стали підніматися сходами на мавзолей Леніна, а молодь — розмахувати прапорами й вигукувати вітання, аж поки всі члени Політбюро не з’явилися нагорі. Тут демонстранти почали відбивати такт тисячами червоних прапорів й скандувати і «Слава СРСР!»; «Слава радянському народу!» Після цього вони рушили з площі, йдучи в ногу й вимахуючи прапорами, а на площі з’явилися пересувні платформи місцевих підприємств і юрби решти учасників демонстрації з прапорами, квітами, повітряними кульками й портретами Леніна і Брежнєва.
Ця першотравнева демонстрація була наочним прикладом того, як у Радянському Союзі міф завжди обертався реальністю, а реальність розчинялася в міфі. Ця демонстрація була жорстко контрольованою, але в світлі ясного ранку було легко уявити, що це й справді стихійний прояв народної підтримки режиму.
До створення Радянського Союзу було загальновизнаним, що єдиним способом перевірки наукової гіпотези є практичний досвід. Однак разом зі спробою трактувати марксизм-ленінізм як науку ситуація змінилася. Замість порівняння ідеології з дійсністю, що піддається спостереженню, дійсність почали фальсифікувати, щоби вона узгоджувалася з ідеологією, і цей процес цілком відповідав певній космології, де будь-які поняття, здобуваючи своє незмінне значення аж ніяк не з трансцендентної сфери, тлумачилися лише як віддзеркалення мінливих «потреб» робітничого класу.
Цьому режимові вдалося створити фіктивний світ тому, що він мав справу з народом, який носив у собі потаємний страх, і тому боявся відкрито висловлювати свою незгоду. Те, що більше не існувало масового терору, не мало значення. Кожний громадянин знав, що вільне висловлення власної думки карається, й цього було достатньо для впливу на поведінку людей у країні, де за відсутності гарантованих прав кожен відчував себе залежним від милості влади.