Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Коли цей режим у 1987 році випустив на волю політичних в’язнів, люди й справді почали позбуватися страху. Як наслідок, світ облудної видимості, що породжувала ілюзію одностайності, почав потроху руйнуватись, а зрештою і валитися, що робило його крах, як і крах системи, якій він був опорою, практично неминучим.
Ілюзію одностайності створювали в кожному радянському місті. Ми з Ендрю Нагорські, кореспондентом часопису Newsweek, вийшли з вокзалу і пішли через площу до готелю «Вологда». Зареєструвавшись і розпакувавши речі, ми вирушили на прогулянку містом, в якому поєднувалось старе й нове. Бетонні п’ятиповерхівки межували з напіврозваленими рубленими будиночками в оточенні беріз і високих бур’янів. Приблизно за десять хвилин ми дійшли до середмістя, яке нагадувало розважальний парк початку XX століття — вздовж головної вулиці стояли магазини з овальними вітринами, прикрашені рельєфами та колонами. Втім, цього недільного ранку центр був майже безлюдний, тож ми вирішили взяти таксі до Кирило-Білоцерковського монастиря, розташованого за дві години їзди. Звідти ми поїхали до Кирилова, відокремленого від монастиря невеличким парком.
Відвідати Вологду ми вирішили ще й тому, що вона була батьківщиною вологодського масла — найкращого в Радянському Союзі, й звідси було логічно писати про дефіцит продуктів у Росії. Крім того, люди північної Росії були відомі своєю терплячістю, і ми хотіли подивитися, чи не втрачають вони цієї терплячості в ситуації, яка вочевидь погіршувалась.
У Кирилові ми пішли однієї з вулиць, аж поки не натрапили на неохайну двоповерхову цегляну будівлю торговельних рядів. Ми зайшли до крамниці, над якою була вивіска «М’ясо». Там у напівтемряві стояли в довгих чергах жінки з авоськами, а на прилавках не було ніякого м’яса — лежали лише великі брили замороженої тюльки. На прилавку з маслом масла також не було — лише кілька пачок маргарину.
Я спитав у літньої жінки в черзі, чи можна тут купити масло.
«Масло? — перепитала вона, дуже здивувавшись. — Яке масло? Масла немає».
Раптом десь позаду нас хтось вигукнув: «Хто сказав, що немає масла?» Старенька, з якою я розмовляв, зблідла, а я став записувати, що відбувається. «Що Ви пишете?» — спитав чоловік у чорній шкіряній куртці, який тепер стояв між нами.
«А не пішов би ти?» — запропонував я з роздратуванням.
«Я зараз міліцію покличу», — сказав він, розлютившись. І, повернувшись, вийшов із крамниці.
Ми знову спробували поговорити зі старенькою, але тепер вона була налякана. «Я нічого не знаю», — сказала вона.
Ми пішли до овочевого магазину, де не було свіжих овочів, лише морква у великих контейнерах, капуста, цибуля та буряк. Ми стали дивитися, кого б розпитати, аж тут до магазину зайшов ще один чоловік у чорній шкіряній куртці. Щоб уникнути нової сутички, ми вирішили піти.
Надворі починало сутеніти. Над довколишніми полями засніжило, стало холодніше, в небі західне сонце окреслювало помаранчевими контурами темні хмари. Ми пішли далі вулицею, більше схожою на потік багнюки, й прийшли до молочної крамниці, де люди з бідонами стояли в черзі за розливним молоком. Я спитав стареньку із черги, чи можна в цій крамниці купити масло.
«Ні, синку, — відповіла вона, — масла немає, лише маргарин».
Раптом звідкись виринув чоловік середнього віку і почав лаятися, повторюючи слово «сметана». Щоби не створювати жінці проблем, ми пішли з крамниці.
Нічого більше не довідавшись у Кирилові, ми повернулися до Вологди.
Ранок понеділка був похмурий. Коли ми з Енді пішли по магазинах, щоби здобути якесь уявлення про стан продовольчого постачання, вулиці були вже заповнені людьми. У магазині на проспекті Миру не було ні м’яса, ні масла, ні молока. Я спитав продавчиню, чи буває тут масло.
«Іноді буває, — відповіла вона, подумавши. — Рідко, але буває. Зайдіть пізніше».
На колгоспному ринку продавалося трохи свинини та сала. Я порозмовляв із колгоспниками, а Енді їх фотографував. Але тут раптом з’явилися двоє молодиків підозрілого вигляду і почали перешкоджати Енді. Колгоспники швидко припинили розмову.
Повертаючись до готелю, ми поговорили ще з літньою продавчинею в центральній книгарні. «Так, проблеми є, — сказала вона, зітхаючи. — Але й Москву не за один день побудовано. Ми оптимісти. Ми стали першою соціалістичною країною в світі. Є проблеми, але ми вважаємо, що будь-які труднощі можна здолати».