Трилогія смерті

Мандруючи отак по всій країні й святкуючи на мотельних подвір’ях, я десять років тішився популярністю Месії, поки вино й вина корисливості не заплямували мого вбрання. Кому потрібен такий Спаситель, котрий ожіночнює чоловіків? Річ була не в тім, що я ногами підкидав котів чи накручував дружин інших чоловіків, мов десятицентові годинники. Ні, справа була в тому, що я просто був Ним, розумієте?

— Здається, розумію, — лагідно мовив я.

І.Х. виклав перед себе довгі зап’ястя, довгі руки та довгі пальці й сидів десь так, як часто сидять коти, немов запрошуючи світ: прийдіть поклоніться!

— Жінкам здавалося блюзнірством, якщо вони вдихнуть мій віддих. Доторкнутися — жах. Поцілувати — смертельний гріх. А сам акт? Це ж мов стрибнути в киплячу яму, у вічність слизу, по самі твої вуха. Католики — ще так-сяк, а от із квакерами було найгірше. Як поїду по країні інкогніто, то добре, коли раз чи двічі переночую-поснідаю невпізнаний, бо на другий-третій день мене вже й розпізнали. Місяць поголодувавши заради акробаток, я ошалів. Тоді поголився й погазував через усю країну, вганяючи парканні шули в землю та розганяючи паній, мов зграї качок, ліворуч і праворуч. Я клав на лопатки більше дівок, аніж пресвітер — «паровий коток» — на кощавому зануренні навернених у баптизм. І хутко зникав, сподіваючись, що скороспечені проповідники не рахуватимуть, скільки порушених гіменів не відповідає кількості гімнів у псалтирях, бо коли б дорахувалися, то пішли б на мене облавою з дробівками. Я тільки молився, щоб ті панії нізащо не здогадалися, що допіру мали втіху з головним Гостем Останньої Вечері. Коли ж я стьохкувався до нікчемного лопуцька та допивався до ступору, студія підбирала мої мощі, відшкодовувала шерифам за їхні зусилля, уговкувала священиків у Північному Сажі, штат Небраска, щедрими пожертвами на нові хрестильні купелі для новонароджених моїх дитинчат і відтарабанювала мене додому — в якусь келію на студійних задвірках, де мене утримували яко Іоанна Хрестителя — погрозою усікнути обидві мої глави, якщо я вкотре зірву їм останнє рибосмаження в Галілеї та ще одну містичну мандру на Голготу. Лише дві речі зупинили мене: старіння й перетворення прутня на трутня. Відіслали мене до кущистських ліг. А мені кращого й не треба, адже я завжди прагнув до спілок, що в кущах кущаться. Ніколи у світі не було ще такого жонолюба, як оця загублена душа, що перед вами. І я дедалі менше був годен грати І.Х., коли по тисячах провінційних театрів усієї країни рятував душі й жадав десерту. Багато, ох багато літ я втішався не жіночими ногами, а самими пляшками. І як же мені поталанило, що Фріц відродив мене для постановки цього нового фільму з довгими сценами й тоннами гриму. Оце ж так воно. Глава і вірш. Одчитай — і злиняй.