Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— І листів, певне, було більше, ніж один, — сказав я. — Я отримав одного, та були й інші. Але тільки в мене вистачило дурості податися туди, щоб побачити. А коли я не розголосив того, що побачив, не вибовкав цього сьогодні, то той, хто висадив тіло на мур, мусив чи написати, чи зателефонувати, щоб викликати паніку й відправити катафалк. А той тип, котрий виготовив «тіло» й розіслав листи, засідає собі тут, на студії, й тішиться катавасією, яку сам і спричинив. Навіщо ж… навіщо… навіщо…?
— Тихо, — спокійно мовив Рой. — Тихо! — і завів двигун. — За обідню перерву ми розплутаємо цю дурнувату таємницю. Напусти на себе якнайневинніший вигляд. Зобрази наївність над гороховим супом Луїса Б. Майєра. А я маю піти перевірити, як там мої мініатюрні моделі. Лиш останню крихітну вулицю маю прицвяхувати на належне їй місце, — він глянув на свій годинник. — За дві години мій край динозаврів буде готовий до фотографування. А тоді нам буде потрібен тільки наш величний і преславний Звір! Наше Чудовисько!
Я задивився на Роєве обличчя, яке все ще палало ясним полум’ям.
— А чи не збираєшся ти викрасти оте «тіло» й знову висадити його на цвинтарний мур?
— Таке навіть на думку мені не спадало, — відказав Рой і поїхав собі.
11
Посередині далекого-лівого крила комісаріату стояла невелика платформа, десь до фута заввишки, а на ній виставлені були стіл і два стільці. Мені часто уявлялося, що там мусить сидіти наглядач римської бойової триреми, котрий раз гахне одним молотом, потім гупне другим, аби задати ритм веслярам, котрі, спливаючи потом, прикуті до своїх весел, покірні панічним наказам наглядача, рухали корабель до якогось далекого театрального проходу поміж глядацьких рядів, поки їх переслідували доведені до шаленства театровласники, а на березі вітали юрби скривджених клієнтів.
Але біля того стола я ніколи не бачив римсько-галерного керманича, який мав би керувати хльостою.
То був стіл Менні Ляйбера. Він там засідав, мов що висиджував, длубаючи свою страву, от ніби то були розтяті потрухи голубів Цезаревого віщуна-гаруспіка: серце обмине, а селезінку наштрикне на виделку та так ото й провістить прийдешнє. Бували такі дні, коли він по-ведмежому незграбно совався там зі студійним лікарем Філіпсом, випробовуючи нові фільтри та примочки-припарки у воді, що з-під крана. А іншими днями він обідав тельбухами режисерів-продюсерів чи сценаристів, коли вони понуро поставали перед його ясні очі, згідливо киваючи головами: так, так, мовляв, фільм відстає від графіка! Так, так, вони працюватимуть швидше!
Нікому не хотілося сідати за той стіл. Часто на стільницю лягав не чек, а лиховісний рожевий папірець.
Хоча сьогодні, коли я пірнув до того приміщення й околясом замертвопетлював поміж столами, той Меннін невеличкий поміст ще пустував. Я завмер. Це ж бо вперше я не помітив там ні страв, ні нарядь, ані навіть квітів. Менні ще досі зволікав десь надворі: чи не одчитував сонце, бо воно його скривдило — припекло трохи?
А найдовший у комісаріаті стіл чекав-дожидав його, наповнюючись, але все ще не повний.
Скільки працюю на студію, я ні разу ще не опинявся біля тієї штуки. Як те буває чи не з усіма неофітами, я боявся контактів із жахливо яскравими та страхітливо препрославленими. Коли я ще був хлопчаком, до Лос-Анджелеса приїздив Г. Дж. Веллс зі своїми лекціями, але я не посмів наблизитися до нього, щоб попросити автограф. А коли б я вздрів його просто перед собою, то люто-шалена радість такого побачення вбила би мене на смерть. Схоже почуття я мав і щодо того комісарського стола, де найкращі режисери-продюсери, редактори й сценаристи засідали на своїй Останній Вечері, дожидаючи появи Христа, котрий усе спізнюється. А тут я, побачивши його знову, так і втратив самовладання.
Геть, геть, подалі від того стола зашвидкував я навпригинці, отуди — в найдальший куточок, де ми з Роєм частенько поглинали сандвічі й супи.
— Ой, ні, не втечеш! — розтяв повітря чийсь голос.
Голова моя так і ввігналася в плечі — перископом, що вмить змастився моїм потом.
Фріц Вонґ гаркнув:
— Ти маєш постати ось тутечки, перед столом! Ану марш!