Франческа. Володарка офіцерського жетона

— Е-е-е… Та це не мені треба соромитись, а…

— Джорджіо! Ти нестерпний!

— Добре, добре. Розповім. Лелека на мене насрав.

Ви коли-небудь бачили козу, яка замість звичних дерев’яних, із круглими дірками від сучків, воріт у свій хлів раптом побачила перед собою прозорий оглядовий купол, такий, як встановлено в модулі МКС «Tranquility»? Приблизно такий вираз обличчя був у Франчески.

— Дж… Джорджіо, caro mio, як?!

— Як, як. Просто. Було це давно, понад десять років тому. Поїхав я у відрядження, в одне з сіл на Прикарпатті. А там, коло дороги на стовпі, доволі низько, було величезне гніздо з лелеками. Я, допитливий, як єнот, підійшов упритул до гнізда, щоби роздивитися птахів. Задер голову і витріщився на пташине гузно — лелека чомусь саме так до мене повертався, хоч як я намагався його обійти. Лелеці ці танці не сподобалися, він і серонув мені прямо в лице. Добре, що я встиг нахилити голову, тож прилетіло мені прямо по тім’ячку.

На Франческу напала така істерика, що я хвилин на п’ять урвав розповідь і знову заглибився в розрахунки.

— Ні, ні, розповідай, що було далі! — Франческа буквально взяла мене за горло.

— Ну а що далі? Я спробував відмити волосся, але марно. Лайно в лелеки жирне, маслянисте, а запах такий, що… що… штиняє воно, як лайно! Ти в курсі, що вони жеруть казна-що. Словом, простіше було знести волосся на хрін і все відшкрябати! Ніколи не забуду очі дружини. Ярка прокинулася зранку, і перше, що побачила, була моя голова, більше схожа на дупу. Причому як зовні, так і за змістом. Вона з жахом спитала: «Що це таке?!» А мені й самому собі важко було пояснити, «що це таке». Словом, тоді я зрозумів, що на орнітолога не перекваліфікуюся.

Франческа вже не могла сміятися. Вона тихенько підвивала, як порядна й вихована собачка підвиває біля дверей, коли бовдур-хазяїн забув вивести її надвір.

— Умовив, наголо я теж не стригтимуся! — пообіцяла добра дівчина. — То що ж тоді ти мені порадиш?

— Якщо ти так наполегливо питаєш моєї поради, то що ж, я пораджу. Треба обрати перукарню із хорошою репутацією, знайти там гідного майстра з хорошими рекомендаціями, записатися на прийом, сісти в крісло й сказати: «Ви професіонал, у вас хороша репутація і відмінні відгуки. Я цілком і повністю вам довіряю — робіть, що вважаєте за потрібне!»

— Ну… Це якось так…

— Як?

— Дивно…

— Нічого дивного тут немає, cara mia. Кожну роботу мають робити професіонали. Якщо ти прийшла в салон і сіла у крісло до профі — довіряй йому. Він краще знає, що тобі потрібно. А якщо ти питаєш поради в мене, то довіряй мені. Я тобі поганого не пораджу!

— Гаразд, Джорджіо! — всміхнулася напарниця. — Я довіряю тобі. І зроблю так, як ти кажеш!