Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Можливо, інші пани офіцери й розказують. А мій капітан зовсім інша людина. Не скажу, що він погано ставиться до мене. Але розмову заводить тільки тоді, коли йому щось потрібно. Їй-богу, правда. Жаль, пане сержант, що ти розсердився на мене… саме сьогодні.
— А скажи, будь ласка, що за свято сьогодні? Наскільки я знаю, не великдень, не різдво, не святого Некулая.
Телимбу присів на лавку, дуже збентежений. М'яв у руках пілотку і краєчком ока зиркав то на одного, то на другого радиста.
— Чому ти мовчиш, Некулай? Може, сьогодні свято, якого ми не знаємо?
— Ні, пане сержант.
— Тоді в чому ж річ?
— Хочу здавати вам «ікзамен». Ось вистукаю всі букви, без жодної помилки.
— Та невже?
— От побачиш, пане сержант.
— Ей, Некулай, якщо зумієш це, то одержиш від мене пачку тютюну. Але коли помилишся більше трьох разів, тоді віддаси мені свій. Згода?
— Так, пане сержант.
Радисти зраділи з нагоди повеселитися. Всі були певні, що Телимбу програє. Щоправда, ординарець уже вивчив кілька літер, але простукати всю азбуку йому не пощастить.
— Слухай, Некулай, якщо ти впораєшся, то матимеш і від мене пачку тютюну, — додав ще хтось з хлопців.
— Постараюсь.
— Коли ж помилишся, то втратиш дві пачки тютюну. Подумай добре, Некулай.
— Та що мені думати. Б'юсь об заклад, і все!..
— Гаразд, Некулай! Йди до маніпулятора.
Телимбу, який, здавалося, тільки цього й чекав, кинувся до апарата. Погладив його, потім поплював собі на руки.
Радіотелеграфісти зареготали.
— Навіщо плювати на долоні? Ти ж не до дров ідеш. Тут потрібен лише один палець.
Некулай, якого, здавалось, здивував їхній регіт, наївно відповів:
— Так я вже звик робити перед якоюсь роботою. А цокати на радіо в сто разів важче, ніж колоти дрова. Скільки я попотів, поки вивчив ці бісові літери. Мабуть, легше було б наколоти підводу дров.
Радисти знову вибухнули сміхом.
— Сміливіше, Некулай! Ну, починай!
— Ось зараз, пане сержант. Буква «а» — ті-та-а. Добре, пане сержант?
— Поки що так, Некулай!
— Буква «б»: та-а — ті-ті-ті; літера «в»: ті-та-а — та-а; «г»: та-а — та-а — ті.
Некулай вистукав без помилки аж до «і».
— Ну, Некулай! Давай далі! Якщо стукатимеш так до кінця, то дві пачки тютюну будуть твоїми.
— Тепер спробуємо букву «і»: ті-ті — та-а-ті.
— Попав пальцем у небо, старина! Це не «і», а «ф».
— Невже? Так, так, «ф». Буква «і»… як же передається оте чортове «і»? Ага, пригадав: ті-ті! Так, пане сержант?
— Вгадав! Побачимо, що буде далі.
— З божою поміччю досягну до кінця.
Він навіть без божої допомоги вистукав увесь алфавіт і тільки раз помилився, сплутавши букву «о» з «х». Радіотелеграфісти заплескали в долоні:
— Молодець, Некулай! Браво, Некулай!
А він, щасливий і розчервонілий од хвилювання, дивився на них своїми водянистими очима.
— Пане сержант, — запитав несміливо, — як ти думаєш, чи будуть з мене люди?
— Авжеж, Некулай!.. Неодмінно… Отже, ти наче в першому класі. Вивчив всю азбуку. А щоб розбирати якийсь текст, мусиш вчитися…
— Буду старатися, пане сержант. Досі йшло важкенько, але віднині мусить стати легше. Ну й попомучився ж я, пане сержант. Гляньте, навіть мозоля надавив отією штукою, що сам собі змайстрував.
— Якою штукою, Некулай?
— Та воно то так, пане сержант. Якби я задовольнився тільки тим, що у вас трошки поцокаю на апараті, то й до старості нічого не навчився б. Бо трохи тупий на розум. Зобидив мене бог. От я й почав міркувати, що його зробити, аби скоріше навчитися цокати. І надумав. Знайшов стару пружину, підібрав дві залізячки та й змайстрував собі отаку штучку, як оця. Щоправда, вона не дуже мудра, але, як ви зараз бачите, допомогла-таки мені. Весь вільний час я вистукував на ній. Іноді навіть забувався про свої обов'язки. Пан капітан уже й сварився разів зо два.
— Показав би ти нам свого апарата, Некулай!
— Покажу, чом не показати. — І трохи згодом з недовір'ям додав: — Невже я коли-небудь вивчу хоч половину того, що знаєте ви?
— Якщо не полінишся, то вивчиш, Некулай, — підбадьорив його сержант Пелімару.
— Щоб твої слова, пане сержант, та почув господь!.. Але я хочу ще щось попросити. Коли ти тільки не розсердишся…
— Говори!
— Я хотів, пане сержант, щоб ти «проікзаменував» мене не по алфавіту, а навмання. Хочу побачити, чи зможу… Я вже трохи пробував…
— Гаразд, Некулай! Я називатиму букви, які спадуть мені на думку, а ти…
— Е, ні, не так, пане сержанті — перебив його Телимбу.
— А як?