Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Другого дня після похорону наказав слугам приготуватися до тривалої подорожі. Він виїхав у чужі краї, навіть не попрощавшись з своєю жінкою, і більше не повертався. А сама бояриня через рік померла від сухот. Перед смертю написала чоловікові листа, признавшись, що то вона очолила ватагу розбійників і колошкала багатіїв, завдаючи великого клопоту владі. А зробила це для того, щоб ввести в оману людей і помститися коханці, не викликавши ні в кого підозри. Згодом зуміла напасти й на замок. Та полюбовниця покарала сама себе, кинувшись у став. Закінчуючи листа, благала простити їй, бо й вона простила йому колишнє зло та всілякі женихання.
Як бачиш, пане капрал, важку трагедію розповів мені сьогодні управитель. Тільки, на диво, ця історія має ще й додаток. Старий каже, що після того, як знайшли тіло дівчини, на ставу почала з'являтися русалка. Ніби плавала вона, трохи виринувши з води, не то риба, не то жінка. Дехто з сторожів присягався йому, що інколи чув її плач, такий жалібний, аж серце краялося од жалю. Відтоді минуло чимало років, бояринові кості давно вже зогнили в землі. І тільки русалка час від часу з'являється ще на ставку. Її бачили всі слуги графа. Управитель запевняв, що й він одного разу дуже налякався, угледівши русалку. Правда це чи вигадка, я не знаю. Продаю за те, за що купив, як кажуть у нас в селі, пане капрал.
Закінчивши розповідь, Петру Петре голосно позіхнув і бухнув на широке ліжко поруч інших солдатів.
Змінний капрал, приголомшений такою трагічною розв'язкою, мовив зітхаючи:
— Нещасна дівчина! Загинула зовсім молодою!
— Поплатилась життям за свій гріх, — повчально додав Петру Петре.
Капрал хотів заперечити йому, але, глянувши на годинник, вирішив будити вартових другої зміни.
Саме про цю історію наполегливо думав Марин Приколе, походжаючи біля мисливського павільйону. Найбільше його вразило те, що полюбовниця після смерті стала русалкою. Марин був гуцулом, а горяни особливо забобонні люди. Отже, цілком зрозуміло, що ця пригода дуже схвилювала Прикопе. Адже він і сам цілісіньку ніч міг би переповідати дивовижні історії про русалок, привидів та чарівниць.
Переконаний, що русалка й справді існує, Марин з острахом поглядав на ставок. Але непорушне дзеркало води ховалося в темряві. Та й на небі діялося щось незвичайне. Наче в якомусь божевільному танці, перекочувались чорні хмари, то заступаючи місяць, від чого земля огорталася чорною пеленою, то відкриваючи його. Подував легенький вітерець, а в парку неспокійно шурхотіли смереки, немов передавали одна одній велику таємницю.
Наполоханий цим шарудінням, Марин почав пригадувати різні незвичайні події, що нібито відбувалися в їхньому селі. Чого тільки не розповідали йому старі про бабу Луцу, незвичайну чаклунку. Хоч селяни й боялися її, але часто зверталися до неї по допомогу. Не було такої ночі, щоб котрась з жінок не приходила до її халупи. І Луца ворожила, чаклувала.
Розповідали, що в їхньому селі жила Параскива, висока вродлива молодиця. Але вона була така розпусна, що слава про неї розійшлася всюди. І тільки її чоловік, теж Параскив, довго нічого не підозрівав. Та зрештою довідався й він про її любовні таємниці. Але навіть не відлупцював, бо дуже любив її, прокляту.
— Чортова суко, — сказав розізлившись. — Люблю я тебе й зараз, але не хочу бути посміховищем. Завтра вранці піду світ за очі. Можеш тоді волочитися…
Параскива нічого йому не відповіла. А як тільки стемніло, поспішила до баби Луци. Повернулась од неї, коли вже співали перші півні.
Вранці Параскив поклав у торбу шматок мамалиги, цибулину та дрібку солі.
— Ну, зоставайся собі, жінко! А мене вже не побачиш.
— От і побачу! — відповіла Параскива, ледь посміхнувшись. — До вечора й повернешся. Тільки тоді ти вже станеш глухим, німим і немічним, наче після важкої хвороби.
Параскив звів плечима та й покинув дім. Була літня пора, сонце пекло нестерпно. А він ішов та йшов, поки його не здолала втома. Захотілось перепочити, але на шляху ніде не було навіть кущика, не те що деревця. Простував далі, коли раптом угледів високу смереку. Дуже зрадівши, поспішив до неї, щоб полежати в затінку. Божа благодать: холодок, наче в дрімучому лісі. Сів, трохи перекусив, а потім захотів ще подрімати. І тільки він приліг, підклавши кулак під голову, як смерека почала меншати, наче западаючи під землю, поки не стала заввишки з людину. І тоді сталося диво: дерево враз перетворилось на бабу Луцу. Ворожка нахилилась над заснулим, щось пошептала, якось дивно змахнула руками і зникла.