Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Хоча б ще двері були зачинені. Поклав би голову на стіл і подрімав би з годинку. Правда, сержант намагався їх прихилити, нібито для. того, щоб капітанові не заважали телефонні дзвінки, та Смеу не дозволив.
— Нехай, не зачиняй! Я ще не збираюсь спати.
— Воля ваша, пане капітан!
Час минав дуже повільно!.. А сон уже кружляв навколо. Втома, наче якийсь тягар, хилила голову додолу. Та й глибока тиша, що оповила все навколо, теж спонукала до сну. Скрізь спокій, лише дощ барабанить у шибки та інколи вітер застугонить у комині.
Мокану Григоре, сидячи на стільці, куняв, а потім прокидався, щоб через хвилинку знову задрімати. Капітан Смеу, не звертаючи на писаря ніякої уваги, невтомно походжав по кімнаті. Час від часу зиркав на годинник, хмурився і все-таки ходив туди й сюди.
На якусь мить Мокану зовсім заснув. А почувши телефонний дзвінок, підхопився, як ошпарений.
— Черговий секретар сержант-тетеріст Мокану Григоре слухає вас!
— Біля телефону капітан Георгіу. Поклич пана капітана Смеу!
Та начальник шифрувального відділу уже стояв поруч. Сержант передав йому трубку.
— Ти, Смеу? — почув Мокану запитання.
— Так?
— Ну, як?
— Поки що нічого!
— Скоро вже північ.
— Знаю.
— Будь здоров!
— Будь здоров!
Ця коротка розмова зовсім одігнала сон від Мокану. Він знав уже добре, що капітан Георгіу не прокинеться марно вночі, щоб подзвонити черговому офіцеру. Григоре чергував уже не раз, і такого ще не траплялось. До речі, й відповідь капітана Смеу була досить промовистою: «Поки що нічого!». Значить, штабу відомо, що цієї ночі мусить щось відбутися. Можливо, німці спробують атакувати.
Перспектива нічної атаки вкрай зіпсувала сержантові настрій. Він уже знав, що це означало, — безсонна ніч, десятки дзвінків та безліч донесень з частин, накази й розпорядження КП.
«Чорти б їх забрали! — сердито вилаявся Мокану. — Біда звалилась на мою голову. А завтра знову робота…»
Знадвору донеслись чіткі кроки: мінявся караул… Значить, північ.
— Вартовий до вартового, марш! — прорізав шум дощу наказ розводящого.
Тупіт поступово затих. Мокану якийсь час дослухався до кроків солдата, що стояв на варті біля арки головного входу.
«На цього хоч не йде дощ! — подумав він. — А от інші».
Над головою почувся тупіт: мінявся днювальний, що стояв біля генералового кабінету.
Так уже повелося: караул, змінивши вартового біля парадних дверей, не підіймався сходами нагору, щоб не забруднити їх, а проходив через чорний хід, змінюючи й там днювального.
«А зараз почнуть дзвонити з частин», — подумав Мокану, підготовляючи перо та чорнильницю.
Капітан Смеу вже не походжав по кімнаті. Він вдивлявся в нічну темряву, заклавши руки за слину. Лівою ногою злегенька постукував по підлозі, наче відбиваючи такт якоїсь мелодії.
«Та й нервовий же начальник шифрувального відділу!» — зробив висновок Григоре, знімаючи трубку.
— Хто це? — запитав з порога Смеу.
— «Тротуш», пане капітан!
— Добре! Послухай, що вони хочуть! — І знову повернувся до вікна, втупивши погляд у темряву.
В той час, як Мокану Григоре записував телефонограму, в бібліотеці сталася подія, що декому могла здатися незвичайною.
Кілька поличок на лівій стіні, десь від нижньої половини, почали повільно рухатися. У звільненому місці відчинилися двері, і в них показалась якась тінь. Невідомий нахилився і пройшов у бібліотеку. Обтрусившись від пилюки, навшпиньках ступив до дверей, що виходили в коридор. Наставив вухо і прислухався. Там, як і в бібліотеці, стояла мертва тиша. Задоволений, вийняв з кишені ключ і обережно, без найменшого шереху відімкнув двері. Ключ і замок були наче з клоччя. Відчинив і вийшов у коридор. Не засвічуючи ліхтарика, ступив кроків п'ять уперед, а там зупинився, відімкнув ще одні двері і, трохи прочинивши їх, проник до кімнати шифрувального відділу. Спершись на одвірок, полегшено зітхнув, витер долонею спітнілого лоба. Потім блимнув ліхтариком і одразу ж люто вилаявся, — вікна, затемнені зсередини чорним папером, були все-таки відчинені, і світло могли помітити знадвору.
Підійшов до першого, зачинив його і тільки-но ступив далі, як щось клацнуло, і в кімнаті засвітилося.
— Ніяка зірка не впаде опівночі, пане старшина Доробец! — почувся іронічний голос. — Руки вгору.
Лише на якусь мить Доробец розгубився. А тоді блискавично обернувся і жбурнув довгого гострого ножа. Чи Уля це передбачив, чи, може, то був якийсь інстинктивний порив, — він присів, і ніж пролетів у нього над головою. Вістря глибоко увіткнулось в двері, задеренчавши, наче дримба.