Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Безперечно, старий угорець дуже здивувався б, якби довідався, що один солдат штабу без його відома годинами просиджує в бібліотеці, тим більш що цей завзятий читач був його приятелем.
Проте Уля, — саме він користувався бібліотекою без дозволу управителя, — не вважав за потрібне говорити йому про це. Він зробив собі ключа і, як тільки випадала вільна часина, відразу йшов туди.
Другого ранку, коли надворі ледве розвиднилося, Михай, проспавши всього кілька годин, знову пробирався до бібліотеки. Однак його цікавила не якась наукова чи художня книга. Він сідав, розгорнувши перед собою план замка. І якби не був таким замисленим, то, безперечно, похвалив би в думці картографів третього відділу, які його накреслили.
Уля не вперше вивчав цей план. І кожного разу після його розгляду розпочинав операцію, яка багатьох, за винятком хіба управителя, дуже вразила б. Та й справді, дивно було спостерігати, як він, вибравши з полиці гору книг, обмацував і обстукував сантиметр за сантиметром усю стіну. Проробляв це вже не раз. Проте ні уважне вивчення плану, ні ретельний огляд стіни ще не дали того результату, на який він сподівався.
Зараз Уля знову, курячи цигарку за цигаркою, просидів з півгодини над цим планом. Потім підвівся з-за столу і підійшов до стіни, яку вже не раз обмацував. Обережно взявся здіймати з полиць книги.
Тим часом на радіостанції хлопці смажили собі яєчню. І тільки почали снідати, як у дверях з'явився зв'язківець, тримаючи під пахвою телефонний апарат.
— Яким тебе вітром сюди принесло, Трандафіре? — запитав сержант Пелімару.
— Пан капітан звелів замінити тут апарат.
— А навіщо?
— Та нібито ваш зіпсований. Ти ж мусиш про це знати.
І лише тепер сержант, Пелімару пригадав, що напередодні капітан Георгіу порадив йому поставити інший телефон.
— А цей хіба справний?
— Він майже новий.
Уля і начальник другого відділу були певні, що Некулай Телимбу кінець кіпцем скористається таки з рації, передаючи абверу інформацію. І бажаючи знати, що відбувається на радіостанції, вони й попросили в штабі армії телефонний апарат з мікрофоном.
Безперечно, якби солдат-зв'язківець чи сержант Пелімару придивились до нового апарата, то помітили б цей мікрофон. Але жоден з них не виявив такої цікавості.
Другий мікрофон було встановлено в кабінеті капітана Георгіу. І через годину Уля, на веселому обличчі якого світилася радість, що проведений в бібліотеці час цього разу не пропав марне, а також начальник другого відділу розважливо слухали все, що відбувалося на радіостанції.
Мікрофон передавав найменший шум, не тільки цокання маніпулятора чи скрип стільця, на якому сидів черговий радист, а навіть те, як на незастеленій лавці перевертався з боку на бік хтось з радіотелеграфістів.
— Ну, що скажете, пане капітан? — вдоволено спитав Уля.
— Мікрофон працює чудово.
— Якщо Некулай Телимбу спробує щось передати, ми зразу й почуємо.
— Врешті-решт, колись таки зважиться.
— Не виключна можливість, що це станеться сьогодні.
— Ти так думаєш?
— Майже певен. Зараз я вийду на півгодини. Маю ще кілька невідкладних справ. А потім мене ніхто й не вижене з вашого кабінету. Дуже хочеться трошки порозмовляти з управителем. Аж сміх бере, коли подумаю, що він вважає мене справжнім дурнем, який задарма постачає йому різні відомості. Якщо до телеграфістів зайде Некулай, пошліть когось за мною.
Починало сутеніти, коли в двері радіостанції просунув голову Телимбу.
— Можна? — спитав він з властивою йому несміливістю.
— Заходь, Некулай! — ввічливо запросив його сержант Пелімару. Виспавшись після обіду, він був у хорошому настрої.
— Здрастуйте, пане сержант. Доброго вам вечора!
— Здоров, Некулай! Ну, що там чувати? — поцікавився Пелімару.
— Та нічого. Я прийшов на урок.
— Це ми знаємо. Ідеш сюди задля власних справ. Інакше навіть не привітався б, — пожартував сержант.
— Як ви, пане сержант, можете таке думати про мене? — оборонявся ординарець.
— Та вже відомо, Некулаю. Ось я запитав тебе про новини. А ти відповів, що нема нічого. Так я тобі й повірив. Хіба буває щось таке, чого ординарці не знають?
— Звідки ж я, нещасний, можу щось знати?
— Ну, це вже мені не подобається зовсім. Удаєш з себе дурника… Хочеш мене запевнити, що, коли ти ввечері стягаєш своєму капітанові чоботи або зливаєш йому на руки, він не розповідає, що нового відбулося в світі?