Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Як я вже казав, боярин не міг нею намилуватись. І якщо досі зовсім не звертав уваги на дружину, то зараз почав смертельно її ненавидіти. А та, в свою чергу кленучи Розику, стала думати-гадати, як би збавити їй віку. То їй хотілося отруїти коханку, іншим разом з'являлася думка застрелити її, — вона мала вірне око і сильну руку, наче справжній гайдук. Та страх перед тюрмою спинив її. Трошки заспокоїлася, але бажання помститися не давало їй спокою. І взялася вона міркувати, як позбутися цієї коханки, не викликавши ніякої підозри… З того, що почуєш далі, пане капрал, можеш собі уявити, на що здатна жінка, у якої відбили чоловіка.
Петру Петре, вже не просячи дозволу, знову простяг руку до табакерки і скрутив товстелезну цигарку. Тиша, яка настала в караульному приміщенні, порушувалась тільки голосним хропінням солдата, що спав горілиць, роззявивши рота.
— Ви лише послухайте, як хропе Нестасе! — сказав хтось з бійців.
— Бідолаха! Він, мабуть, дуже зморився, — поспівчував сонному Петре, з насолодою затягуючись цигаркою.
І, напевне, увібрав у груди забагато диму, бо відразу зайшовся глухим кашлем, як це буває з курцями. Відкашлявшись, Петре розповідав далі:
— Десь через місяць після того, як боярин привіз собі цю полюбовницю, по краю розійшлася чутка про розбійників, які нібито хазяйнують на дорогах. Безперервно стріляючи, вони вискакували з лісу або з чагарників на сильних баских конях і оббирали проїжджих. І поки пограбовані приходили до пам'яті, ватага зникала в куряві. Тільки й твердили, що розбійники були в чорних масках і намагалися не проливати крові. Їх не могли упіймати навіть солдати. Справа дійшла до того, що бояри не зважувались вирушати в дорогу. Одні тільки бідняки їздили безбоязно, бо їх ніхто не чіпав. Згодом розбійники взялися грабувати й замки. Деякі поміщики із страху втікали до міста.
Якось уночі наш боярин пробудився від пострілів і страшних вигуків. Збагнувши всю небезпеку, він похапцем одягся і озброївся пістолями. Тим часом розбійники зігнали всіх слуг і замкнули їх у сараї. Двоє зосталося на варті, а інші на чолі з отаманом вдерлися до будинку.
Боярин не встиг і вистрілити. Його відразу схопили, зв'язали руки й ноги, ще й рот заткнули кляпом. А потім почали нишпорити по коморах та світлицях. Ватажок, наче нехтуючи цим заняттям, одразу ж подався до спальні боярина, дуже легко орієнтуючись у розташуванні кімнат. А забігши туди, зрозумів, що красуня втекла. Раптом помітив білу постать, яка скрадалась поміж деревами парку. Стрельнувши вгору, вистрибнув і собі через вікно, помчав навздогін. Нещасна дівчина збагнула, що її переслідують, і побігла ще швидше. Однак сили почали скоро зраджувати їй, а розбійник вже зовсім близько. І в цю останню мить вона побачила недалеко, всього за кілька кроків, ставок. Його спокійне плесо виблискувало на місяці, наче срібна таця. Вирішивши краще вмерти, аніж потрапити в руки розбійника живою, дівчина зібрала всю волю, щоб добігти до берега, і стрімголов кинулась у глибінь. Пірнула, вода ще раз виштовхнула її, а потім назавжди сховала в своїх хвилях.
Ватажок устиг тільки побачити над водою її руку, якою Розика силкувалася за щось вхопитися. Коли хвилі розійшлися на тому місці, де потонула дівчина, він повернувся в будинок і протяжно свиснув. Вся ватага вмить зібралася біля нього. Забравши здобич, грабіжники скочили в сідла і сховались у нічній темряві.
З тих пір ніхто вже не нападав на замки та на проїжджих. Розбійники зникли безслідно, наче їх ніколи й не було в цих краях. Солдати марне розшукували якихось слідів по гаях та лісах.
Петру Петре голосно позіхнув:
— Котра там година, пане капрал?
— Та хвилин через двадцять треба будити хлопців на другу зміну.
— Тоді я й закінчу свою розповідь, вже небагато зосталося… Значить, розбійники зникли, а боярин так і залишився зв'язаним із кляпом у роті. Він не міг навіть поворухнутися. Лежав немічний і з страхом думав про свою Розику. А через якийсь час двері відчинилися, і він побачив дружину. Глянула вона на нього очима, повними сліз, взяла ножа і порізала мотузки. І думаєте, він хоч подякував або поцікавився, чи не поглумилися з неї розбійники? Де там! Миттю побіг до спальні, голосно гукаючи: «Де ти, Розико?»
Рвучи в безнадії на собі волосся, шукав дівчину по всьому будинку. Нишпорили всюди й слуги, але Розики ніде не було. Вважаючи, що його кохану викрали розбійники, боярин попросив допомоги у влади, пообіцявши велику нагороду тому, хто знайде її живою. І лише через тиждень натрапили на труп: кілька батраків закинули у став невід і вийняли з води набрякле, общипане рибами тіло. Довідавшись про це, боярин побілів, як стіна, але не сплакнув і не вимовив ні слова.