Чому Захід панує - натепер
- Автор: Моррис Иэн Мэттью
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: КЛІО
- ISBN: 978-617-7023-09-7
- Переводчик: Ольга Кочерга
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Чому Захід панує - натепер». Краткое содержание книги:
У шафі кабінету моя рука обхопила шийку й довгу ручку гончарної посудини, що була дивно чужинською в цьому тропічному довкіллі. Подивившися на неї, я згадав провокативне запитання в Законодавчій асамблеї Нью-Делі: "Що цей британець, фахівець із Риму, робитиме в Індії?" Я тримав в руках вичерпну відповідь.[161]
Вілер тримав в руках фрагмент римського винного глека, викопаного на узбережжі за вісімдесят миль від Арикамеду (Пондічеррі). Він сів на нічний поїзд і після тривалого сніданку з пиятикою у французькій дипломатичній місії пішов шукати римлян.
У внутрішньому приміщенні місцевої бібліотеки було кілька музейних скринь. Я з надією рвонув вперед, спітнілою від хвилювання рукою витер порох і занурився в них. Вдруге за цей місяць мої очі вилупилися від подиву. Я побачив купу фрагментів десятка римських амфор [глеків на вино], частину римської лампи, римську брошку з камеєю, багато індійського матеріялу — черепки, намистини, теракоту — та кілька фрагментів виробів з червоною поливою, що їх не може не впізнати людина, яка дістала вишкіл із класичної археології.
По поверненні до Нью-Делі з одним з маленьких червоних черепків у кишені Вілер дістав маленького бонуса: він зустрів двох Грандів британської археології, що на військові потреби займалися повітряним фотозніманням. "Я нібито випадково витяг з кишені червоного черепочка, — каже він (а йшлося про фрагмент із червоною поливою з музею в Арикамеду), — і мав дуже втішний ефект. Як по-дитячому радісно мати обізнаних співрозмовників!"
Розкопки незабаром засвідчили, що середземноморські вироби потрапили до Арикамеду (та кількох інших портів) близько 200 року до н. е. Кількість їх зростала протягом наступних трьох сторіч, а недавні знахідки з єгипетського узбережжя Червоного моря містили висхлі кокосові горіхи, рис та чорний перець, що могли походити лише з Індії. На перше сторіччя нової ери товари вже рухалися між Китаєм та Індією та з обох цих країн до південно-східної Азії.
Було б перебільшенням сказати, що Схід та Захід потиснули один одному руки через океан. Це була не мережа зв'язків, а радше кілька надтонких ниточок, протягнених від кінця до кінця. Якийсь торгівець міг возити морем вино з Італії до Єгипту, інший міг суходолом доправити його до Червоного моря, третій привезти до Аравійського півострова, а четвертий перетнути Індійський океан до Арикамеду. Там він міг мати оборудки з місцевим торгівцем шовком, що пройшов через ще більше руку подорожі з долини Хуанхе.
Однак це вже був початок. У Подорожі Червоним морем згадано місце під назвою "Син", можливо, спотворене Цинь (що його вимовляють як Чин, звідки походить англійська назва Китаю "Чайна"), а поколінням пізніше грек на ім'я Александер твердив, що він відвідав Сайну, можливо, знов Китай. Приблизно близько 100 року до н. е., частково завдяки китайському військовому наступові на Бактрію, шовк та спеції рухалися знаменитими шовковими шляхами на захід, а золото та срібло — на схід. Лише легкі та коштовні товари — звичайно, подібні до шовку — могли лишитися прибутковими після шестимісячного перевезення на п'ять тисяч миль, але по сторіччі чи двох жодна поважна римська аристократка вже не могла уявити собі життя без шовкової шалі, а центральноазійські торгівці запровадили свої філії в усіх великих містах Китаю.
Багатим аристократам, що врядували у східному та західному осередках, було що святкувати після цих перших контактів, але було й чимало приводів для занепокоєння, бо деякі рухливі люди вразили їх навіть більшою непривабливістю, ніж торгівці. "Вони мають присадкуваті тіла, сильні кінцівки та товсті шиї; вони такі потворні та здеформовані, що можуть бути двоногими тваринами"[162], — писав про цих людей римський історик Аміян близько 390 року н. е. І далі:
Їхня форма, хоч і жахлива, все ж людська, але життя в них таке грубе, що вони не користуються вогнем і не куховарять, а живуть з дикого коріння та напівсирого м'яса, що його трохи підігрівають, притискаючи стегнами до спин своїх коней.
Це були кочівники, цілковито ворожі до таких землевласників, як Аміян. Ми вже зустрічалися з їхніми предками, пастухами центральної Азії, що близько 3500 років до н. е. одомашнили коней, близько 2000 років до н. е. запрягли їх у візки й поклали таким чином початок колісницям, що після 1750 року до н. е. спричинили хаос у західному осередку й ще через п'ятсот років досягли Сходу. Залізти коням на спини та їздити верхи видається простішою справою, ніж запрягати їх у візки, але лише близько 1000 року до н. е. виводження більших коней, поліпшування збруї та винайдення маленьких потужних луків, що з них можна було стріляти з сідла, поєдналися у цілком новий спосіб життя — кінне пастуше кочівництво. Використання кінських спин знов трансформувало географію, поступово перетворивши незайману смугу сухих рівнин, що простягаються від Монголії до Угорщини (обидві дістали свої назви від кочівних народів), на "степову магістраль", що з'єднала Схід із Заходом.
161
"У шафі кабінету...", "У внутрішньому приміщенні...", "Я нібито випадково...": Wheeler 1955, рр. 170-73.
162
"Вони мають присадкуваті тіла...": Ammianus Marcellinus, Histories 31.2.