Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Світло від гасника впало на обличчя матроса. Чорно-вигнуті п'явочки-брови у дівчини здивовано скинулись, великі очі злякано розширились... злякано — і радісно: пізнала. За мить голова й гасник зникли, а потім зашаруділо зсередини за дверми (матрос підійшов до них), і двері відчинились. У темряві сіней зашепотіло двоє:
— Катрусю...
— Василю... Та ти поранений?! Бідний...
Уже в хаті, за щільно завішеними вікнами й зачиненими дверми (цього насамперед зажадав „Василь"), Катруся обережно розбандажувала „бідному Василеві" руку. Та під тим бандажем її злякано-округлі оченята побачили не рану, а... довгий, намотаний на руку бікфордів шнур. „Василь" дбайливо змотав його і поклав до салдатської торби, до цілости — пироксиліну, та пари ручних гранат.
Так поранений матрос перетворився на українського козака Василя Роговенка, що прибув до Павлограду виконати важливе бойове завдання Січеславського республіканського коша.
— Спочатку, Катрусенько, чогось їсти, — попросив Василь, дивлячись з усміхом у злякані чудові оченята, — а тоді поясню. Бо я ж за ввесь день і крихти не мав у роті, дарма що мав у кишені ось це...
Він вийняв з кишені й поклав на стіл ковбасу й хліб, що їх дав йому Сторубель...
Катруся заметушилась, рухаючись безшелесно (хоч близько нікого не було, і господині ае було вдома), і незабаром на столі з'явились чепурно покраяні кружальця ковбаси, хліба, а в куточку кімнати шумів примус: кипів окріп на чай....
Василь накинувся на їжу, як голодний вовк. А за їжею розповідав про мету свого .приїзду до Павлограду. А як потім, поївши, Василь показав Катрусі, як поводитись із ручною гранатою, на ЇЇ юном|у личку і ві округлих карих очах засвітився захват і... ще щось, призначене для молодого героя. Василь знов, що то: вона його любила.
Опівночі Василь з Катрусею вийшли з домика, тільки не «а вулицю хвірткою, а з другого боку садиби — через перелаз. Вийшли в суцільну темінь ночі. Катруся вела перед, простуючи якимись невидними стежками, а Василь поспішав за нею. Раптом як не зірвуться — та й покотились одно за одним у якийсь рів, і вже на дні того рову Василь, рятуючи, ухопив Катрусю в обійми. Притислися мовчки одно до одного, злились по-рідному, готуючись до геройського подвигу і.... до смерти разом. Але виявилось, що то був не рів., а узбіччя прорізу, в якому йшла колія залізниці. І вони вийшли на „полотно" цієї колії. Під ногами захрумтіла рінь, зацокали рейки. Незабаром полотно знов вийшло на рівне, і стало видно в далечіні червонувате світло станції, а над тим світлом вряди-годи засвічувалось біле світло прожектора, що оберталось півколом. Коли те світло ставало проти наших сміливців, рейки полискували сталевими гадюками, коли відверталось — рейки гасли, ставало1 ще темніше.
— Це вони стережуть того мосту, — озвалась пошепки Катруся. — А нам треба обминути станцію, зайти з правого боку...
Вона взяла Василя міцно за руку, наче боялась, щоб не загубився в темряві, і повела направо, в чорняву ночі. Ішли швидко, як тільки могли. Кожний черговий спалах прожектора показував, що вони чим,-раз ближче підходили до мети. У цьому світлі вони: могли навіть бачити одно одного, бачили обличчя, і тоді скидалися поглядами, наче перевіряли обопільну рішучість до дії. Але та рішучість однаково блищала і в відважно-розширених Катрусених оченятах і в двох великих Василевих „сльозинах".
Коли прожектор зненацька кинув на них цілий сніп світла, — присіли. Було вже зовсім близько;. Вони вже йшли замерзлими капустищами понад Вовчою. Уповільнили ходу. Спалахнув прожектор — повів зліва направо і просвітлив мереживо мосту, перекинуте через річку. Так вони побачили несподівано, що міст уже перед ними, що вони, власне, прийшли до мети. Черговий спалах світла показав засніжені зарості очерету, що були між ними й мостом. Молодята швидко побігли (поки темно!) до того очерету, тримаючись за руки. Залущали під ногами перші зрізані очеретини. Катруся посковзнулась на льоду, впала і підбила Василя — він теж упав. У цю 'ж мить блиснув прожектор. Пронизав над їхніми головами гущак очерету — і став, не рухався далі.
Серця в обох загупали тривожно. Невже почули? Невже побачили?! Чому так довго світить в одно місце?
Та прожектор рушив. Описуючи півколо, показав (як великий палець долі!) ажурний масив мосту, двох вартових на другому його боці. І згас. Коли світло згасло, було таке враження, що міст насунувся на них. До нього ж було яких сорок метрів. Лежали далі непорушно. З кожним: черговим спалахом прожектора зважувіали пильно, як краще підійти до мосту. „Краще зірвати не скраю, а на середньому бикові", стали Василеві на пам'яті слова отамана Горобця. — „Важче буде їм лагодити"...