Січеславщина (квадрологія)

„Здоров! Здоров! Так ти аж он-де опинився! Не знаю, що й сказати тобі на це — хвалити чи гудити. Про одно тільки прошу тебе: будь обережний з листами До мене, зважай, через кого передаєш. Бо в нас же, як ти знаєш, не на таке закривилось, як у Вас там. І я тобі не буду писати про політику, а тільки про особисті справи. От і зараз опишу тобі своє родинне життя-бутТя. Заздрю тобі: ти ще вільний лтах, а мене вже приборкала доля. Правда, на Галю не можу нарікати. З неї добра жінка і господиня незгірша. Тільки плаксива дуже. Як тільки що — зразу в сльози. Ну, але це, мабуть, від того, що сподівається дитини, на восьмому місяці ходить. З вагітними, кажуть, завжди, Таке діється. Але зате бабуня в неї — баба Палажка — справжній Ціцерон. Унадилась до нас і порядкує в нашій хаті, як у себе вдома. Почалося це з того, що ми, мовляв, молоді господарі, не знаємо, як жити, — то вона й задумала допомагати порадами. „Бо ви ж таки мої рідні", каже. Улізла в наше життя ця непрохана порадниця. А потім стала й у мої з Галею сварки (в нас це досить рано почалося) устрявати. Та ще й так обертає всяку сутичку, що я завжди винен, а Галя безвий-нятково права. І мене бабуня картає, як школяра. Дійшло вже до того, що1 я почав її, справді, як той школяр, боятися. Така собі маленька, сухенька, ледве дибає, підпираючись своїм вишневим ціпочком, а страшна. Не смійся, Василю! Якби ти був у моєму становищі, то й ти б її боявся. Я ж не раз уже хотів вигнати її з хати, заборонити до нас ходити. Не раз" думав з обуренням: „Яке вона має право втручатися в наше родинне життя!? Що з того, що це її єдина онучка, що вона її змалку на руках виносила!" Думаю так часто, а іноді, під час сварки, просто киплю з люті, але щось зробити не можу. Ти можеш здивуватися й спитати: „Чому?" А тому, що вона роздзвонила б це на всеньке село1. А я боюсь таких скандалів. Бо сказали б: „Учитель, а в нього отаке діється!" Та й на посаді б це мені пошкодило. І старенька, мабуть, усвідомила це своїм засушеним мозочком, та й тероризує мене, зв'язує мені руки й ноги. Вона ж випробувала цей, сказати б, метод ще тоді, як я необережно нагрішив був, ходивши ночувати до Галі, — примусила загрозою такого скандалу одружитись із її онучкою. О, то була в мене, Василю, ситуація! Я тоді піймався, як лис у пастку. Дикий звичай наших селян допускати парубка до дівки ще до шлюбу, оте „ночування", розраховані не на що, як на ловлю женихів. Але розповім тобі найсвіжішу подію з своєї родинної „епопеї". З'їхалася на Різдво наша середньошкільна молодь — Самсон Ліпшиць, фельдшерівяа, Настя Німдівна, обидві дяківни, Омелько Деркач (чи ти не забув цього підсліпуватого філософа й поета?), Степан Дужко. Словом, уся наша, як кажуть, мотузяна інтелігенція. І от це товариство вирішило 'влаштувати зустріч Нового року. Ну й мене запросили, як свого колишнього товариша. Тільки ж у мене, з моєю Галею, вихід у культурне товариство - - не така легка справа. Вона їж, неосвічена селянка, в такому товаристві й слова дотіуття не скаже, не кажучи вже про інше, як от гра у фанти чи — тим більше — танці. Та ще й усі оті Асі та інші дяківни копилили б губи, побачивши просту мужичку в своєму товаристві. Словом, моя жіночка тільки осоромила б 'М*!Н'Є, ямби я взяв її на цей вечір. Але й відмовлятися мені від цього вечора не випадало: я ж один із стовпів цього товариства, завідувач школи, і на мою відсутність усі б звернули увагу, образилися б, і я нажив би собі ворогів. Тож я вирішив був іти без жінки. А Галі сказав, що їй не можна йти через дуже вже помітну вагітність, що з таким животом просто непристойно показуватись між людьми. Признаюсь тобі, між іншим, що вагітність таки луже знівечила її вроду. Вона ж дівчиною була, якщо ти пригадуєш, гарна, молода й ніжна, як ягідка, не така, як інші селянські дівки, перерослі за браком парубків, що їх пожарли війна та революція. Тим я тоді й звернув був на неї увагу. А тепер лице в неї узялось якимись плямами, наче попід шкірою позливалось ластовиння, живіт спотворив фігуру, як іде, наче барило поперед себе несе (я навіть боюся, чи не приведе вона мені близнята). Хода стала качина, перевалькувата, особливо, як іде по хаті боса — широкими ступнями по помості ляпає. Ну, подумай, Василю: чи мо'жна мені було отаку виводити між люди? Та ще й майже безмовну в культурному 'Товаристві через неосвіченість... Але моя Галя збила бучу. Власне, вона почала своїм звичаєм плакати, нарікати, що я кидаю ЇЇ, просту селянку, а сам іду до панського товариства. Що1 я не люблю її, що ямби любив, то не кидав би. І так далі, і тому подібне, зрештою, не дуже мені страшне. І я її, можливо', укоськав би, — поплакала б та й перестала б. Але ти уяви собі! Відвернувсь я знервовано до вікна (це було в кухні), дивлюсь: дибає наша бабуня, підпираючись ціпочком. „Ну, — думаю, зціпивши зуби, — цієї ще бракувало!" Як побачила Галя свою оборонницю, ще дужче залилась сльозами, — ридма ридає, гине з розпуки. І крізь сльози, захлинаючись ними, розповідає своїй бабусі, що я її не шаную, що йду без неї до своїх „панів". Е, Василю, ти ще не знаєш, що таке жіночі сльози! Це гірше за всяку лайку! Як не визвіриться ж тоді на мене баба Палажка! „Що бо ти робиш, Гнате?! Чого ти на неї таку зневагу кладеш? Вона ж таки твоя дружина!"' (І де вона вискіпала це літературне слово, ця бабулька?).. .