Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Галя ж, каже, доброго хазяйського роду, і не годиться її перед людьми зневажати". І пішла, і пішла. Баба вичитує, а Галя плаче, вичитує, а та плаче. Не втерпів я та й почав викидати бабі на очі, що вони мене присилували женитись, що хай тепер знають свиняче місце... не лізуть у пшеничне борошно з свинячим писком... Я розумію, що це було з мого боку дуже жорстоко, але ж і моє становище не було солодке. І ця баталія так попсувала мені настрій, що я на той вечір не пішов уже. Довелось пізніше відбріхуватись. Але мені ще й досі сором людям ув очі дивитись. Та, я й по тих очах бачу, що всі розуміють мою родинну трагедію. Але, крім бабуні, є тут ще одна, вже цілком охочекомонна оборонниця моєї жіночки: Галина Сосипатрівна. Пам'ятаєш її? Вона хоч і освічена, і вчителька, але не краща, за мою неосвічену Галю та ЇЇ бабуню. Вона тепер, по-сусідському, заприятелювала з моєю Галею і настроює її проти мене. Ти можеш запитати: „Чому? Який у цьому для неї сенс?" Цього не можна пояснити звичайною людською логікою, сюди треба притягти психологію старої дівки, жінки-пустоцвіту. Вона ж уже цілком; засохла, обсипана навіть на шиї своїм просяним ряботинням, і від її жіночости лишився тільки не абиякий язик. Не зазнавши через збіг обставин — війна й революція — власного подружнього життя, вона з задрости руйнує це „щастя" в інших. Чоловіків же — так і каже — ненавидить усіма фібрами душі. Це, каже, заспіль мерзотники й егоїсти. Проте, між іншим, вона розповідала Галі, що її начебто любив небіжчик Пилип Никифорович Стовбур і, якби, каже, не був такий несміливий до жінок, то, маже, й одружився б з нею. Чи Ти, Василю, повірив би цьому? Правда, Пилип Никифорович був трохи дивакуватий у по-водінні з жінками і таки червонів своїми плямами (на щоках) — я це пам'ятаю, — як розмовляв з нею. А крім того, в неї є ще й інший сильний доказ на це. Вона тепер прямо розповідає, що ходила до нього в ліс, як він був у червоних партизанах. Про це в нас тепер розповідати не тільки не небезпечно, а й вигідно, — отож вона й вихваляється.
Отакі в мене справи, Василю! Ну, бувай! Бо мій лист і так розрісся. Але, знаєш, хочеться вилити перед кимсь свої жалі, а в мене ж тут після твого від'їзду нема ні одного щирого приятеля. Найчастіше до мене заходить Самсон Ліп-шиць, — але хіба можна щиро приятелювати з жидом? Усе таки в них якась інша психологія, особливо супроти нашої, селянської. А втім, він якось признався мені (мабуть, і йому хочеться поділитися з кимсь своїми переживаннями), що був закоханий у твою Оксану, тільки боявся, із зрозумілої причини, на це й натякати. До речі, чи ти з нею там зустрівся де? Твій друг Гнат Кутько".
„Зустрівся"! Бодай би я ніколи її, гадюки, не бачив! Ху, аж голова .йде обертом... А все те, що оповів у ньому листі Гнат, якнайяскравіше ілюструє мою думку про велику залежність одиниці від суспільства. А жінку свою він уже не любить — це ясно, дарма що напочатку написав був: „на Галю не можу нарікати". Він її вже, либонь, ненавидить, її й усю рідню її, особливо бабуню, і треба тільки якоїс!ь зміни в суспільних відносинах, — щоб він її покинув... Та й так, рано чи пізно, а кине.
Була північ, як Василя Роговенка розбудили й покликали до отамана Горобця. Василь схопився в тривозі, не добрав навіть зразу, що сталося, кого й куди кличуть.
— Отаман Горобець тебе кличе, — повторив вістун. — Сказав, щоб зараз прийшов".
Надворі стояла темна морозна ніч. По всьому селі ані вогника, тільки вгорі, в небі, блимали зорі, холодні, непривітні, мов голками шпигали в серце. Під ногами рипів сніг, порушуючи чуйну воєнну тишу.
Штаб отамана Горобця містився в школі, і там, в одному вікні, жовтіло слабке світло. Василь і пішов на ту жовту плямку світла. Та коли ввійшов до приміщення (до вчительської), побачив, що там було темніше, ніж здавалося. На столі проти вікна блимав свічкою залізничний ліхтар, і тому його видно було знадвору, дарма що саме приміщення освітлене було скупо, а горішня його частина була й зовсім темна.
Отаман Горобець був сам, ходив, бачилось, нервово по освітленій плямі помосту, рівномірно, як вагівник годинника, сюди й туди.