Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Ага, ви прийшли, — обізвавсь, побачивши Василя. Василь почув його голос згори, з темряви, бо його груди,
плечі й голова були над смугою світла від ліхтаря. Через те, може, він і показався Василеві вищим проти звичайного його вигляду.
— Слухайте, Роговенку! — почав отаман по-діловому. — Мені сказали, що ви вчилися в Павлограді і знаєте це місто.
Василь підтвердив це.
— А залізничний міст через Вовчу знаєте? Знаєте, як до нього підійти?
Василь сказав, що так — і міст знає і знає, як до нього підійти.
— Це добре. Справа така...
Отаман узяв Василя за ремінь рушниці, що висіла через плече, і став викладати суть справи. Ворог підкидає з півночі — через Харків, Лозову, Павлоград, Синельникі© зброю й людські резерви. Цю комунікаційну лінію треба попсувати хоч на якийсь час. Треба зірвати мііст через Вовчу. У курені, крім нього, немає таких, щоб знали тамошні умови. Крім того, це може зробити тільки свідомий патріот, що не пожаліє життя для батьківщини. Це важливе бойове завдання, дуже важливе, — підкреслив. Чи він, Василь Роговенко, зміг би відважитись на таке? Інструкцію й технічні вказівки він одержить пізніше, спочатку потрібна тільки його принципова згода.
Спитав і ждав.
Для Василя це була друга в його житті ситуація, коли йому притьмом треба було вибирати... між життям і смертю. Перша була тоді, коли покійний учитель Пилип Никифо-рович Стовбур вербував його до підпільної організації. І йому ,це стало тепер на пам'яті. Згадав він також те, як у самого Пилипа Никифоровича виступили були тоді великі краплі поту на чолі, — так він сам хвилювався. Він (Василь би то) пристав тоді на пропозицію вчителя, і це завело його до отих самарських більшовиків. Отож і тепер... Як бути тепер? Отаман сказав, що це може зробити тільки свідомий патріот... Так, він свідомий патріот! А крім того, він повинен спокутувати свою невільну провину перед Україною — перебування серед більшовиків. А тільки ж саме завдання — це щось таке неуявно-страшне, що йому голойа пішла обертом на саму думку про це. „Такі коли б у бою не плакали", згадав слова дядька Івана Овечки. О, ні, він не заплаче! Горда рішучість розширила Василеві груди, і
він сказав:
— Слухаю, пане отамане!
Сказав глухим; якимсь, не своїм голосом, та отаман цього не завважив або удав, що не завважив. Він з вдячністю потиснув сміливому юнакові руку, а потім, оглянувшись на двері (чи вони зачинені), взяв пояснювати завдання і як його виконати. Між іншим, сказав', що добре було б, якби він знайшов собі помічника серед своїх знайомих. Василь подумав передусім про дядька Івана і хотів був уже спитати, чи можна його взяти, але отман ¦попередив його запитання, сказавши, що такого помічника треба знайти на місці, в Павлограді. Може бути чоловік чи жінка — однаково.
Василь блискавично згадав: Катруся. Та Катруся, мила, кароока й кучерява чорнобривка, з рухливими ніздрями, що 1 була б, напевно, щаслива, якби Василь саме її взяв. Згадував її чомусь обов'язково в вишиваній повнорукавій сорочці, з червоним разком намиста на ніжній дівочій шиї, з парою легковійних стрічок за плечима. Згадував так, може, тому, що тоді, як він з нею познайомився, на початку революції, вона навіть до гімназії ходила в українському вбранні. І познайомились вони незвичайно. На центральному майдані в Павлограді був мітинг. Було радісне свято національного відродження, а заразом, був і день такий весияно-соняшний, блакитно-радістний, той день, коли над столицею України
— Києвом були, мовляв поет, „і голуби, і сонце"... І люди були так настроєні, як давніш, до революції, це могло бути тільки на Великдень... І вона, Катруся, невіеличка на зріст, підскочила тоді до нього, до Василя, і дзвінко поцілувала... Аж дехто з ворушкої юрби йа них озирнувся — не здивувались — посміхнулись: мовляв, „ми розумієм ваше щастя — вашу радість, радість перших днів безкровної революції і того молодого покоління, що йому випало іти з нею, з цією революцією, в парі"...
Отже, Катруся...
— „А та, зрадниця, хай із своїм галичанином", — подумав гірко про Оксану.
Коли все було з'ясовано, отаман обійняв Василя і поцілував, сказавши:
— Ну, хай щастить вам доля, козаче!
У дорогу спорядити Василя мав Сторубель, господар Коша, і Василь зараз же до нього й пішов.
Сторубель наче готувався заздалегідь до його приходу, — був на ногах, не спав, дарма що була глупа північ. І Василь просто не впізнав його, — такий він був тепер поважний, діловитий. Ані найменшого жарту чи отого старечого бур-чання-картання. Це був батько, що споряджає сияа в небезпечну виправу. Він навіть назвав його сином: