Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Знову засвітився прожектор, і Василь побачив, як можна дійти льодом до того середнього бика. Не встиг промінь прожектора цим разом згаснути, як обоє підхопились на ноги і чим-дуж побігли під самий міст уже. Наміагались ставати на підошви, іти беззвучно. Аж ось і той бик, середній. Василь хапливо взяв бікфордів шнур, піроксилінову шашку.
Знову заяснів прожектор, та де світло було вже для них не страшне: вони були в .глибокій тіні мосту.
Василь, чіпляючись за гранітові бльоки, спритно поліз угору. Катруся розмотувала запальник, що його другий кінець Василь держав у зубах. Ще одно зусилля молодих м'язів — і Василеві руки намацали порожняву між закінченням граніту і залізною підставою („подушкою") мосту. Цупко вхопився однією рукою за залізо і... завмер: над самісінькою його головою загупала дерев'яним помостом хода вартового. Завмер, перестав дихати. Бо здавалось, що вартовий почує несамовите гупання його серця. Але хода подудніла далі, небезпека минула. Рвучко, одним рухом укинув торбу з страшним набаєм у щілину, за ним легко вліз туди сам і блискавично-швидко поєднав запалювальний шнур з набоєм. Працював так зосереджено, що завважив черговий спалах прожектора тільки тоді, як він згас. Зідхнув з полегшенням. Витер- рукавом піт на чолі, що заливав очі (на морозі!). Ще раз перевірив з'єднання: і помалу поліз униз. Стиснув у пропасничній напрузі своїй найдорожчій помічниці руку — і хотів був запалювати шнур. Коли чує: десь засвистів паротяг і заразом заклацали над головою рейки, немов несли важливі думки. І принесли, справді: „Стривай! Це ж іде ворожий поїзд, везе смерть моїм товаришам... везе ганьбу й поневолення моїй батьківщині... Треба почекати". Чекав. Катруся теж перетворилась у скам'яніле чекання...
Дедалі виразніше постукували рейки. Вже стиха задзенькали, загомоніли, заскреготали... загарчали, як люті пси... Вже чути стогін паротягу. Ну, Тепер можна! Миттю прикрив полою френча кінець шнура, черкнув сірником і притулив маленький вогник. Зашкварчав шнур, дихнув смоляним: димком, заполум'янів. Потім той вогник сховався в шнур і побіг угору.
Василь ухопив Катрусю за руку, і обоє кинулись геть, в очерет, що по-зрадницькому зашелестів. Блимнув злякано прожектор, заторохтів скажено скоростріл... Та в .цю мить з переможним свистом на кінець мосту влетів поїзд...
Нічоїго більше ні Василь, ні Катруся не чули, бо, вискочивши з очерету, бігли щосили в непроглядну темряву ночі. Раптом їх звалило з ніг і аж втиснуло' в мерзлий сніг. Коли попідводили голови, побачили велике полум'я, почули жахливий вибух... вибухи і крики...
Підхопились і знову бігли понад річкою, подалі від події. А в голові Василеві радісно шугало: „Наказ виконано! Наказ виконано! У бою не заплакав!"...
Василь міцно' стискав Катрусину руку, і через руки вони ніби злилися в одно, злилися в бойовому подвизі. А як нарешті вбігли до Катрусиної кімнати, впали втомлено на канапу, пригорнулись одно до одного і так довго-довго сиділи, не кажучи й слова. Сиділи без світла. Слухали биття своїх сердець і прислухались до надвір'я. Десь ляскали поодинокі постріли, навіть скрегіт скоростріла зривався. Але все це було приглушене, далеке, не небезпечне для них. Більшовики, очевидячки, збили тривогу, та не так легко ', їм було знайти молоду героїчну пару, що сховалася в маленькій передміській хатинці. Таємниця сподіяного ще дужче з'єднала серця молодят.
— Катрусю! — зашепотів по якомусь часі Васїиль. — Чи ти свідома нашого подвигу? Це ж війна за Україну! За Україну, моя Катрусенько!
Чудне, ще ніколи не переживане почуття піднесення підказувало йому цю незвичайну мову, оте ,,моя Катрусенько".
— Твоя, Василечку! — відгукнулась Катруся найбільш на те слово, що було їй наймиліше. — А чи ти розумієш, чому я так легко пішла на .цей подвиг, на цю смертельну небезпеку? Я 'ж не завагалася й на мить, як ти мені сказав про це...
— Розумію: ти мен'е любиш... — Люблю...
— І я тебе... І тому так прямо пішов до тебе й не побоявся зради... Я ж іще раніш бачив це в твоїх оченятах, у кожному твоєму русі, як ти зустрічалась зі мною... А тільки я був тоді дурний...
— Дурний?! — Еге...
— Ні, не дурний... То кохання твоє до мене ще спало б тобі. І аж тепер оце, у цьому спільному подвизі, прокинулось...
У цю мить Василеві став на пам'яті інший дівочий образ, образ далекої тепер і чужої для нього попівни, як вона танцювала з поручяиком-галичанином. Але йому тепер стало ясно, що він її, тієї попівни, не любив так, як любить Катрусю, що йому тільки імпонувало її „попівство"... хотілось навіть перед міатір'ю похвалитись, що одружиться з попівною...