Січеславщина (квадрологія)

— Так, — мовив удруге, — ви зробили подвиг... Але, на жаль, вам треба на якийс'ь час зникнути з нашого куреня...

— Зникнути!?

Василь потер долонею чоло: чи йому це не сниться, часом? Учинив отакий подвиг — і зникнути!

—На жаль, кажу, але мусите, — підтвердив неголосно отаман. — Наша контррозвідка встановила якусь вашу причетність до вбивства одного священика... у вашому селі... Ще в Січеславі до нас попався був у полон якийсь парубок із Латаття... на прізвище, здається, Нагаєнко.

— Лука Нагаєнко?

—¦ Не знаю, може, й Лука... І от той Лука Нагаєнко виказав на вас. У нас за таке карають, і я, на жаль, безсилий урятувати вас. Бо я тільки командир війфка... Єдине, що я можу зробити — попередити, щоб ви зникли...

Василь густо почервонів, на очі йому наринули сльози.

— Алеж я не вбивав! — скрикнув у розпачі Василь. —

Це брехня...

— Може, й так. Але кати скрізь однакові, і краще їм не попадатися в руки... хоч би це були й українські кати... Вашого земляка Овечку Івана вже заарештовано...

Звістка про арешт дядька Івана приголомшила Василя остаточно, і він тільки розгублено оглянувся.

— Як же мені зникнути? — спитався безпорадно.

— Ну, їдьте до матері абощо. А тепер ідіть за мною...

І отаман Горобець повів його в коридор, а звідти випустив на шкільне подвір'я, сам, очевидячки, хапався, щоб хтось не звернув уваги на це його рятування загроженого Роговенка. Міг 'же й сам поручник Василик на це нагодитись! На прощання ще раз потиснув Василеві руку, блідо посміхнувшись. Він теж був вимучений безсонням та клопотами складного бойового життя.

Василь пішов безбач, без думки... Ні, не так: думки якось раптом завирували в його голові. Як це так? „Українці", свої — і можуть покарати його ні за що! Вони ж їхали до' них із щирим1 серцем, з такою довірою... і він, і дядько Іван, цей чесний український селянин... І таке роблять тоді, коли Україна має так мало щирих оборонців! Невже клясові інстинкти і тут важать більше, як загальна національна справа? Аж не вірилось, що цьому правда. Це якийсь підступ — не інакше, з ним треба боротись... І дядька Івана треба врятувати із пазурів катівських! Але як? Як це зробити? І раптом згадав Марка, з яким ще не бачивсь після приїзду. Марко Дашкевич допоможе. Він розумний хлопець і зрозуміє, що ні він, Василь, йі дядько Йван не могли вбивати людину тільки за те, що їй історичні умови доручили виконувати певну суспільну функцію, хай навіть і не похвальну з погляду нових суспільних тенденцій...

Боявся десь присісти, щоб не заснути раптом. Вирішив спочатку піти виспатись, а потім уже говорити з Марком про справу. Коли він прийшов (зайшов з города, не з вулиці) до Дашкевичів, Марка не було вдома. Маркова мати хотіла була дати йому їсти, але він відмовився і ліг мерщій спати. Упав на піл, накрився з головою кожухом і пірнув у небуття важкого сну. Та потроху те небуття почало прояснюватись, виповнюватись різними образами. Ось на його життьовій дорозі зустрілось дві дівчини — Оксана й Катруся. Оксана каже: „Він мій... Я покохала його раніш. І його причетність до вбивства мого батька не така велика, щоб це могло стати між еами. А крім того, він своїм подвигом спокутував; свою провину перед тим суспільством, що шанує попів"... — „А я поєдналася з ним у тому подвизі навіки, — відсварюється Катруся, і ЇЇ ніздрі тремтять чи то від гніву, чи то на плач. — Ми з ним однаково любимо Україну, а тобі байдуже, буде та Україна чи ні"... — „А я тобі очі повидряпую!" — раптом кидається Оксана на' Катрусю... І бачить Василь: Оксана страшно витріщила очі, вони стали зелені, як у жаби, коса їй розпатлалась, на довгих розчепірених пальцях вистрог/гились гострі, як у -кішки, кігті, — стала вона така, як ті відьми, що їх малюють на ілюстраціях до Гоголевих творів. І вже от-от застромляться тії кігті в ніжне личко тендітної Катрусі. Не стерпів Василь — та як крикне: