Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Проте скільки не бенкетував боярин, він все одно не збіднів би, якби не захопився картами. Саме вони його й розорили. Скоро з усіх маєтків у нього зостався тільки цей, де ми зараз стоїмо. Зрештою, потрапивши у скруту, він заставив і його. І от тоді, не бажаючи животіти в бідності, дворянин почав розмірковувати, як йому розбагатіти. Щоб позбутися боргів і знову зажити, як у перші роки безтурботної юності, він вирішив одружитися на дівчині з великим посагом.
В протилежній стороні краю жив дуже багатий боярин з єдиною дочкою на виданні. Хоч придане він давав за нею велике, та свати обминали його замок. А втім, навіть сама дівчина, з лиця страшніша за бабу-ягу і до того ж зла, як відьма, не хотіла нічого й чути про весілля. На розсідланому коні ганяла цілісінькі дні з нагайкою в руках по батькових полях, наглядаючи за людьми, що там працювали.
Наш дворянин довідався про це все і якось поїхав до неї свататись. Боярин та дочка-потвора зустріли його з радістю. Побачити пишну кралю жених, звичайно, не сподівався, а проте такого виродка важко було й уявити. Однак, не виказавши ніякої відрази, він повівся з потворою так, наче перед ним стояла найвродливіша жінка в світі, А наречена, угледівши жениха-красеня, відразу ж уподобала його. «Батьку, — сказала вона старому, — якщо не оддаси мене заміж за цього боярина, то я кинуся в криницю». — «Віддам, дочко, як не віддати! От лише домовимось про посаг. Править він забагато, та я не поскуплюся, коли йдеться про щастя моєї єдиної любої дочки. А мене вже скоро покличе до себе господь». — «Дай йому, тату, скільки просить, бо мені не життя вже без нього».
І старий боярин погодився на все. Одразу ж почалися приготування до весілля. Відьма страшенно раділа. І вже не сідала на коня, не брала нагайки в руки, і кріпаки полегшено зітхнули, благословляючи дворянина, який звільнив їх од знущань потвори. Тільки й снувала зараз по кімнатах, підганяючи швачок, що готували їй посаг.
Нарешті настав і день весілля. Жахливою була дівчина у своєму буденному вбранні, а надівши вінчальне плаття, фату та золотий вінок, стала схожою на якусь примару. Гості дивувалися. Та молодий не помічав їхніх здивованих поглядів. Узявши потвору під руку, наче якусь королеву, він гордо ступив з нею перед вівтар.
Бенкет, який почався після вінчання, тягся три дні і три ночі. Боярин весь час розважав гостей. А молода, не звикши до тривалої гульні, нудилась у своїй спальні, марне чекаючи на нього.
Побенкетувавши досхочу, боярин посадив жінку в карету і через тиждень прибув до свого маєтку. Цього замку тоді ще не було. Кілька слуг, що зосталися вірними хазяїну і в біді, вийшли назустріч. А побачивши, з ким одружився їхній господар, дуже здивувалися.
На цьому Петру Петре обірвав свою розповідь.
— Дай, пане капрал, трохи тютюну, — мовив, хвилину помовчавши. — Свій я вже закінчив, а так хочеться затягнутися, що просто вмираю!..
Капрал подав йому табакерку. Солдат скрутив товсту, як палець, цигарку, запалив її, глибоко затягся і повів далі:
— Як я вже сказав, боярин привіз дружину-потвору додому. І з того часу його наче підмінили. Ні тобі приятелів, ні бенкетів, ні карт. За якусь частку приданого він викупив свої маєтки і почав хазяйнувати, поводячись з нещасними кріпаками гірше, ніж з худобою. Може, хочете знати, що сталося з його потворою? Не була вона йому дружиною. Жодного разу не переступив він поріг її спальні. Слуги поважали свою господиню, як цього вимагали звичаї й закон, але насправді бояриня почувала себе в домі зовсім чужою.
Ви спитаєте, чому вона не покинула чоловіка? От у цьому й біда! Дуже любила його, сердешна. Кохала так, як можуть кохати нещасні жінки. Для неї було радістю бачити хазяїна на відстані, чути його голос. Тільки це й надавало їй сили витримувати вигуки та регіт коханок боярина, а також співчутливі або зневажливі погляди слуг. Тікала з горя в свою спальню і, обливаючись гіркими сльозами, борсалась у ліжку до світанку. Від ревнощів і переживань почала слабувати. А хворіючи, ставала гіршою з лиця.
Так минув рік. За цей час боярин мав уже багато коханок. Запалювався пристрастю дуже швидко, але скоро всі жінки йому набридали. Та одного разу він привіз з Будапешта молоденьку дівчину, років сімнадцяти, чарівну кралю, яких мало буває на світі.
Бояриня, тільки угледівши її, зразу збагнула, що це найбільша її суперниця. І не помилилась, бо чоловік не міг відірвати од красуні Розики очей. Одружився б з нею, та на заваді стояла потвора дружина.
А проте й полюбовниця виявилась не такою, як усі попередні. Вона його теж любила. Хоч і вийшла з бідного роду, але гордості їй не бракувало. Дізнавшись, що боярин одружений, хотіла зразу ж покинути його. Та він благав її на колінах і просив так, що, кінець кінцем, дівчина змилостивилася й зосталася.