Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Велика концепція українського національного історичного процесу, що її розробив Яворський, була визначною спробою вписати цілу історію його народу в рамки марксизму й показати, що кульмінацією цього процесу було становлення радянської України. На відміну від Равича-Черкаського, Яворський не робив чіткого розділення між російськими та українськими революційними течіями, а поєднав їх разом у єдину схему розвитку революційного руху в Україні. Ця методика допомогла йому уникнути політично небезпечного курсу надмірної зосередженості лише на українських об’єднаннях, а водночас дала змогу показати радянській Україні її ж спадщину. Як і Грушевський, він розглядав історію України як окремий національно-історичний процес, на який повпливали сусідні нації, але який відрізняється від них. Він розглядав історію як єдине ціле, незважаючи на політичні кордони, що відрізали одну частину України від іншої. Уродженець Галичини, він вважав історію галицьких українців неодмінним елементом історії України та надавав подіям у Галичині куди більшого значення, ніж це може показати стислий виклад змісту його основних праць. Він не заперечував зовнішніх факторів: відстежував безсумнівний вплив російського радикалізму на українське суспільство, але на противагу йому виставляв не що інше як вплив Заходу[862]. Якщо історія для людей СРСР мала бути лише «радянською», а не відродженням старої «всеросійської» схеми під новим іменем і з новим набором термінів, то праця Яворського мала б залишатися дозволеною. Той факт, що її відкинули, є вирішальним доказом нового розвитку подій, що став очевидним наприкінці 1920-х років.

Яворський став у певному сенсі жертвою обставин, які він сам і створив, бо був головним захисником офіційної ідеології радянської України. Коли він оглядав досягнення післяреволюційної історіографії для іноземців, то пишався успіхами таких некомуністичних науковців, як Грушевський та Багалій[863]. Коли був у Радянському Союзі, його ретельність у викритті ідеологічних помилок колег була незрівнянною. На Першій всесоюзній конференції марксистько-ленінських науково-дослідних установ, ініційованій Комуністичною академією в березні 1928-го, Яворський вступав у дискусію практично з кожним провідним українським істориком щодо планування наукового дослідження. Те, що він робив такі зауваження, коли про них не просили, доводить, що, найімовірніше, Яворський насолоджувався роллю сторожового пса ідеології[864]. На Всесоюзній конференції істориків-марксистів, проведеній на різдвяні свята у 1928–1929 роках, він зачитав донос на псевдо-марксизм українських істориків, звинувачуючи Багалія у «псевдо-марксизмі», Осипа Гермайзе у відстеженні витоків КП(б)У зі старої Революційної партії України, а економічних істориків Оглоблина та Слабченка в просуванні ворожої націоналістичної ідеології у своїх вченнях про дореволюційну економіку України[865]. Удома, у Радянському Союзі, він проводив лекції про сучасні тренди української історіографії, наголошуючи, що кожен кваліфікований науковець, який намагався стати марксистом, зазнав у цій справі поразки[866]. Оскільки він і його студенти були єдиними офіційно схваленими істориками, він, напевно, бачив себе головою єдиної ідеологічно правильної Української історичної школи.