Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Період між 1848 та 1861 роками позначився суперечностями між досі феодальною надбудовою та дедалі потужнішими силами капіталізму, боротьбою селян за звільнення та утворенням радикальних підпільних гуртків. Це був період зростання дрібних заводів і торговельного капіталу. Тільки буржуазна революція змогла б остаточно вимести залишки феодалізму; реформи 1860-х були не більше як потугами старої надбудови, відповіддю на гостру кризу, спричинену поразкою в Кримській війні, та складовою її агонії. Деякі з російських революціонерів почали висловлювати рудиментарне розуміння українських прагнень: Герцен, до прикладу, у 1859 році закликав визнати право України на незалежність із метою подолати українську недовіру до польської революційної пропаганди. Тим часом у Києві формувалися таємні студентські гуртки; поліцейські архіви містять згадки про більше ніж сотню «комуністів» у Київському університеті в 1860-му. Яворський не дуже переконливо заявив, що цей рух спирався на український дрібний капітал і що він засуджує цих «дрібнобуржуазних демократів» за їхню тактику компромісів[848].

Далі прийшли революціонери-народники з ідеологією, яку Яворський описує як «невиразну копію західноєвропейського утопічного комунізму». Він бачив соціалізм народників як ідеологію буржуазної революції, заснованої на незрілому «фермерському» прошарку селян. Український дрібний капітал та його речники серед інтелігенції зв’язалися із силами буржуазної революції, спрямованої і проти феодального землевласницького класу, і проти великого міського капіталу. За таких обставин українська національна демократична думка зазнавала дедалі більшого впливу соціалізму, тоді як чимраз розбурханіше селянство знайшло своє вираження в наростаючому радикалізмі груп, що стали називатися робесп’єрівцями. Київ у 1870-х роках був одним із багатьох на території імперії місць революційного студентського руху, тоді як більшість поміркованих народників шукали втіху в «культурницькому етнографізмі» та «дрібнобуржуазному націоналізмі». Окреслилися дві протилежні народницькі тенденції: революційна та ліберальна; перша прагнула до буржуазної демократії, а друга сподівалася на шлях еволюції, схожий до німецького[849].