Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Яворський бачив період включення України до складу Великого князівства Литовського як феодальний, що мало чим відрізнявся від феодальних періодів у Західній Європі, бо давав дорогу гегемонії комерційного капіталу на початку XVI століття. Люблінська унія, яка інкорпорувала Україну в Королівство Польське в 1569-му, була пов’язана зі включенням України до німецького ринку та процесом позбавлення сільського населення прав задля привілеїв польської шляхти, яка отримувала прибутки від продажу зерна. Ця соціальна боротьба заклала підвалини протистояння між польською шляхтою та козацтвом, що вибухнуло козацькими повстаннями. Зауважуючи, що саме релігійний конфлікт між католиками та православними був ідеологією боротьби, Яворський стверджував, що релігія була лише прапором, «що ним прикривалися властиві мотиви боротьби, мотиви економічного й соціяльного визволення цих мас». Реєстрові козаки та козацька старшина очолили боротьбу українських мас проти польської шляхти як історично-прогресивну війну капіталізму, що тільки зароджувався, проти феодального гніту. Різниця між господарями та кріпаками ніколи не зникне, отже, і козацька реєстрова знать знайшла міцну підтримку своїх класових інтересів у московського царя. Після прийняття козаками царя як свого сюзерена їхні вищі прошарки поступово асимілювалися з московською знаттю в один кріпацьковласницький товарно-капіталістичний клас. Отже, основним результатом козацьких повстань став синтез місцевого та московського торговельного капіталу[845].

Наступна сходинка революційної боротьби, як це бачив Яворський, відповідала новим формам експлуатації, властивим дедалі потужнішому капіталізму. Початок XIX століття був періодом боротьби проти економічної системи кріпацтва, що занепадала, боротьби, яка тривала під гегемонією буржуазії. Тоді як розвиток виробництва стимулювався наполеонівськими війнами, держави «дворянсько-крепацького укладу» зіткнулися з кризою, бо прогресивніші елементи дворянства адаптувалися до нових економічних реалій і потрапили під уплив ідеалів Французької революції, утілюючи на російській землі два сподівання: скасування кріпацтва та демократизацію управління. Реформаторські пропозиції Сперанського відображали буржуазні реформістські прагнення; декабристи надали їм революційнішого характеру[846].

Декабристське повстання 1925 року та Польське повстання 1830-го завершили один із розділів революційної боротьби; у наступній домінував Тарас Шевченко. У цей період, як і в попередній, українські прагнення розвивалися під упливом як польської, так і російської радикальної думки. Кирило-Мефодіївське братство вперше представляло українську дрібнобуржуазну революційну групу, яка поєднувала романтичні ідеали загального слов’янського братерства з лівацьким демократизмом та українським націоналізмом. Один із «випускників» цієї ідеологічної школи, Шевченко, пішов шляхом утопічного соціалізму, перебуваючи під впливом Фур’є, тоді як решта в групі рухалася в бік «опортунізму»[847].