Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Чому тов. Равич-Черкаський припустився такої жахливої помилки? Мені здається, що він мав добрі наміри. Хотів якось українізувати наше партійне минуле й зробив це, безсумнівно, для того, щоб забезпечити зайве виправдання й підтримку нашій нинішній національній політиці. Я вважаю, що наша національна політика не потребує такого виправдання, що формується шляхом викривлення фактів революційного руху й історії нашої партії[838].
Попри те що Попов у пізніших перевиданнях був набагато менш поблажливим до своїх попередників, він, утім, досить відчутно, хоча й неочевидно, перекрутив аргумент опонента, що українська спадщина КП(б)У походить від тих, хто відкинув «шовінізм» РУП та УСДРП, вийшов із цих угруповань і еволюціонував у бік більшовизму.
Прагнення Попова подати походження КП(б)У як однолінійне призвело до повного знецінення історичного внеску, яке зробили українські народники, такі як Драгоманов, РУП, УСДРП або соціалісти українського національного руху загалом. Він говорив про Стару громаду як про «так звану Громаду» та акцентував на Драгомановій еволюції до лібералізму в пізнішому його житті. Він змалював РУП як групу хаотичних шовіністів, які виправдовували погроми.
Незважаючи на широку підтримку Центральної Ради в 1917 році з боку селян, основу революційних сил у країні Попов вбачав у русифікованих робітниках. Хоча більшовики були винні в деяких помилках у національному питанні, українські групи не робили нічого, щоб їх виправити. Українці, які приєдналися до більшовиків, не внесли до спільного руху нічого цінного зі своєї революційної спадщини; вони стали хорошими комуністами тільки тією мірою, якою змогли здолати свої колишні упередження та прийняли нерозбавлений більшовизм[839].
Радикальне відхилення Попова від визнаних до того поглядів відразу ж засудив В. Сухино-Хоменко, український партійний історик і колишній студент Яворського. Він опублікував дискусійну статтю в «Більшовику України», і в ній схвалив спростування Равича-Черкаського — та розкритикував Попова за нехтування історичним внеском українського руху. Сухино-Хоменко наголосив на низці неточностей і перекручень у роботі Попова. Особливо на факті, що той помилково гадав, нібито всі послідовники Драгоманова ставали лібералами, але взагалі-то драгоманівці, як-от Тучапський, приєдналися до РСДРП. Українська сторона революційного процесу насправді зробила надзвичайно вагомий внесок у російську соціальну демократію та КП(б)У, проте Попов зігнорував його[840]. Попову не довелося завдавати собі клопоту з відповіддю, адже на його критика вже чекали проблеми.
Матвій Яворський був головним комуністичним істориком України. Як голова Укрнауки, українського близнюка Головнауки, він відповідав за контроль над усією наукою та дослідженнями. І як голова історичної секції Українського інституту марксизму-ленінізму був тією ж мірою апаратчиком, що й істориком, академіком-бюрократом, чия роль в Україні чітко відповідала ролі Михайла Покровського в Росії[841].
Хоча Яворський відомий передовсім не як історик партії. Його погляди на історичну природу КП(б)У стали в пригоді у спробах зрозуміти його загальну концепцію історії України. Короткий, проте насичений фактами огляд історії партії, опублікований у 1922 році, вмістив головні ідеї Яворського про предмет дослідження й продемонстрував позицію десь посередині між тими аргументами, що їх пізніше висунув Попов із одного боку та Равич-Черкаський із другого. Як він це бачив:
Комуністична Партія України, хоч і є обласною організацією Р.К.П., хоча історія її і є частиною всієї історії Р.К.П., частиною всієї пролетарської Революції в межах колишньої імперії, все ж вона має своє минуле, своєрідні особливості розвитку, які так яскраво відповідають відмінним особливостям Революції на Україні з 1917 року. На ній рельєфно вимальовується відбиток особливих українських стежок загальноросійського революційного шляху.
КПУ — дітище української революції та пролетаріату[842].
На думку Яворського, КП(б)У вписалася в загальну історію російського революційного руху й водночас була продуктом безперечно українських умов і процесів. У своїй пізнішій праці він зосередився на окресленні цих українських умов і процесів. Хоча його наступні дослідження не пов’язані безпосередньо з КП(б)У, фактично це було спробою надати радянській українській партії та державі арсенал історичних передумов.
838
Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партіі (більшовиків) Украіни. Харьків, 1928. С. 3–10, цитати зі С. 3, 9. (У нашому виданні подано переклад із російського видання 1929 р. — у дужках прим. наук. ред.)
839
Там само, С. 15–21, 38–45, 109–112, 218–219.
840
Сухино-Хоменко, В. Проблеми історії КП(б)У (М. М. Попов — Нарис історії Комуністичної Партії (більшовиків) України). Більшовик України. 1928. № 13. C. 69–78.
841
Большая советская энциклопедия. (1-ше видання, Москва, 1931). Т. 45. Кол. 328. Хоча це чи друге видання не зазначило його роботи з Укрнаукою, певна кількість друкованих видань та інтерв’ю цитувало його в цій ролі. (На жаль, Автор у посиланні допустив хибодрук, який ми не можемо виправити через відсутність назви статті. Том 45 насправді побачив світ у 1940 році, а на сторінці 328 жодної згадки про Яворського немає.) Див.: На шляхах організації української науки (Розмова з зав. Укрголовнаукою М. І. Яворським). Вісти ВУЦВК. 1924. 5 лютого. С. 2.
842
Яворский, М. К истории КП(б)У / Октябрьская революция. Первое пятилетие. Харьков : Государственное издательство Украины. 1922. С. 93.