Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
За винятком тих, кому випадало щастя під час найпершого призначення роботи — зазвичай це були інженери-будівельники або якісь інші корисні табірні професіонали чи ж ті, хто влаштувався інформаторами, — більшість зеків, як правило, йшли на загальні роботи після карантину, який тривав близько тижня. Їх також приписували до бригади: групи від чотирьох до 400 зеків, які разом не тільки працювали, а й їли і зазвичай спали в одних бараках. На чолі бригади стояв бригадир, довірений в’язень з високим статусом, відповідальний за призначення роботи кожному в’язневі, її хід, а також за забезпечення виконання бригадою норм виробітку.
Важливість бригадира, статус якого був проміжним між статусом в’язня і статусом адміністратора, добре усвідомлювалася табірним керівництвом. 1933 року начальник Дмитлагу видав наказ, відповідно до якого всі працівники табору, з-поміж іншого, мали «знаходити серед наших ударників здібних людей, які є так необхідними для нашої роботи», «оскільки «бригадир є найважливішою, найзначущішою особою на будівництві»[801].
Для окремого в’язня стосунки з бригадиром були більш ніж просто важливими: вони визначали умови його життя — навіть його виживання, про що пише один в’язень:
«Життя ув’язненого дуже сильно залежить від бригади і від бригадира, цілодобово ти перебуваєш у їхньому товаристві. І на роботі, і в їдальні, і на нарах — все ті самі обличчя. Бригадники — або всі разом, або по групах, або всі окремо. Або допомагають тобі вижити, або допомагають загнутися. Або — співчуття і допомога, або — ворожість і байдужість. Дуже важлива і роль бригадира, а також — хто він є; його завдання та поведінка: вислужитися перед начальством за твій рахунок і для свого благополуччя, а члени бригади — його підданні, слуги і лакеї, або ж він вважає тебе своїм товаришем по нещастю і робить усе, щоб полегшити життя бригадникам»[802].
Деякі бригадири справді погрожували своїм підлеглим і залякували їх. У перший робочий день на вугільних копальнях Караганди Олександр Вайсберг знепритомнів від голоду і виснаження: «З ревінням розлюченого бугая бригадир повернувся до мене, кинувся на мене кожним грамом свого дужого тіла, штовхаючи і стусаючи мене, і нарешті завдав мені такого удару в голову, що я, напівоглушений, впав на землю, вкритий синцями і з кров’ю на обличчі…»[803]
В інших випадках бригадири давали самій бригаді функціонувати на засадах групи рівноправних членів, змушуючи в’язнів працювати більше, навіть якщо вони цього не хотіли. У повісті «Один день Івана Денисовича» в один з моментів персонаж Солженіцина розмірковує, що табірна бригада — це «не така бригада, як на волі, де Івану Денисовичу окремо зарплата і Петру Петровичу окремо зарплата. У таборі бригада — це такий устрій, щоб не начальство зеків підганяло, а зеки один одного. Тут так: або всім додаткове, або всі здихайте»[804].
На ще одного колимського в’язня Вернона Кресса його товариші по бригаді кричали і навіть били за те, що він не може виконувати норм; його зрештою перевели до «слабкої» бригади, жоден член якої ніколи не отримував повного пайка[805]. Юрій Зорін також побував членом справжньої ударної бригади, що складалася переважно з литовців, які не терпіли серед себе нероб: «Ви не можете собі уявити, як охоче і добре вони працювали… якщо вони вважали, що хтось працює погано, його викидали з литовської бригади»[806].
Якщо вам випадало нещастя потрапити до «поганої» бригади і ви не мали змоги з неї вибратися ні хабарами, ні жодним іншим чином, на вас чекав голод. М. В. Міндліна (пізніше — один із засновників московського «Меморіалу») один час було призначено у бригаду, що складалася переважно з грузинів і бригадиром якої також був грузин. Міндлін швидко зрозумів, що члени бригади не тільки бояться бригадира так само, як і охоронців, а й що до нього, як «єдиного єврея у грузинській бригаді», ставлення буде особливе. Одного дня він працював особливо багато, сподіваючись отримати у винагороду найбільший пайок — 1200 грамів хліба. Однак бригадир відмовився це визнавати і записав, що він виконав норми лише на пайок у 700 грамів. З допомогою хабара Міндліну вдалося змінити бригаду, атмосфера в якій виявилася зовсім іншою: новий бригадир справді турбувався про своїх підлеглих і навіть спочатку дозволяв їм кілька днів виконувати легшу роботу, щоб відновити сили: «Кожен, хто потрапляв до його бригади, вважав себе щасливим і врятованим від голодної смерті». Пізніше він сам став бригадиром, і йому самому довелося роздавати хабарі для того, щоб його бригада отримувала найкраще від табірних кухарів, хліборізів та інших важливих осіб[807].
801
ГАРФ, 9489/2/9.
802
Прядилов. — с. 113–114.
803
Weissberg. — p. 96.
804
Solzhenitsyn, One Day in the Life of Ivan Denisovich. — p. 49.
805
Кресс. Новый пионер, или Колымская селекция // Виленский. Освенцим без печей. — с. 62–70.
806
Зорін, інтерв’ю з автором.
807
Миндлин. — с. 52–57.