Історія ГУЛАГу

Деякі бригадири справді погрожували своїм підлеглим і залякували їх. У перший робочий день на вугільних копальнях Караганди Олександр Вайсберг знепритомнів від голоду і виснаження: «З ревінням розлюченого бугая бригадир повернувся до мене, кинувся на мене кожним грамом свого дужого тіла, штовхаючи і стусаючи мене, і нарешті завдав мені такого удару в голову, що я, напівоглушений, впав на землю, вкритий синцями і з кров’ю на обличчі…»[803]

В інших випадках бригадири давали самій бригаді функціонувати на засадах групи рівноправних членів, змушуючи в’язнів працювати більше, навіть якщо вони цього не хотіли. У повісті «Один день Івана Денисовича» в один з моментів персонаж Солженіцина розмірковує, що табірна бригада — це «не така бригада, як на волі, де Івану Денисовичу окремо зарплата і Петру Петровичу окремо зарплата. У таборі бригада — це такий устрій, щоб не начальство зеків підганяло, а зеки один одного. Тут так: або всім додаткове, або всі здихайте»[804].

На ще одного колимського в’язня Вернона Кресса його товариші по бригаді кричали і навіть били за те, що він не може виконувати норм; його зрештою перевели до «слабкої» бригади, жоден член якої ніколи не отримував повного пайка[805]. Юрій Зорін також побував членом справжньої ударної бригади, що складалася переважно з литовців, які не терпіли серед себе нероб: «Ви не можете собі уявити, як охоче і добре вони працювали… якщо вони вважали, що хтось працює погано, його викидали з литовської бригади»[806].

Якщо вам випадало нещастя потрапити до «поганої» бригади і ви не мали змоги з неї вибратися ні хабарами, ні жодним іншим чином, на вас чекав голод. М. В. Міндліна (пізніше — один із засновників московського «Меморіалу») один час було призначено у бригаду, що складалася переважно з грузинів і бригадиром якої також був грузин. Міндлін швидко зрозумів, що члени бригади не тільки бояться бригадира так само, як і охоронців, а й що до нього, як «єдиного єврея у грузинській бригаді», ставлення буде особливе. Одного дня він працював особливо багато, сподіваючись отримати у винагороду найбільший пайок — 1200 грамів хліба. Однак бригадир відмовився це визнавати і записав, що він виконав норми лише на пайок у 700 грамів. З допомогою хабара Міндліну вдалося змінити бригаду, атмосфера в якій виявилася зовсім іншою: новий бригадир справді турбувався про своїх підлеглих і навіть спочатку дозволяв їм кілька днів виконувати легшу роботу, щоб відновити сили: «Кожен, хто потрапляв до його бригади, вважав себе щасливим і врятованим від голодної смерті». Пізніше він сам став бригадиром, і йому самому довелося роздавати хабарі для того, щоб його бригада отримувала найкраще від табірних кухарів, хліборізів та інших важливих осіб[807].