Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Певний зв’язок з русько-візантійським договором 60-х років IX ст. мала активність Русі на Сході. Похід на Абесгун не тільки переслідував корисні цілі русів, а й розглядався як виконання союзницьких зобов’язань щодо Візантії, яка перебувала у стані війни з Арабським халіфатом.

Конфесійне зближення Русі й Візантії, яке особливо прискорилося за роки правління князя Аскольда, в IX ст. не набуло ще необоротного характеру. Успіхи християнізації Русі були незначними, а з приходом до влади новгородського князя Олега почалася язичницька реакція. В уявленні візантійців Русь продовжувала репрезентувати «варварський світ», хоч і посіла певне місце в ієрархічній структурі «Візантійської співдружності націй».

У роки князювання в Києві Олега (882—912) русько-візантійські відносини, переважно економічні, були виведені на твердий ґрунт юридично-правової регламентації. У 907 і 911 рр., після військових походів Русі на Константинополь, було укладено вигідні для Києва мирні угоди. За умовами договору 907 р., Візантія зобов’язувалась виплатити одноразову контрибуцію «по 12 гривен на ключь», а також давати щорічну данину, за літописною термінологією «уклады на рускыа грады: первое на Киевъ, та ж на Чернигов, на Переаславль, на Полтѣскъ, на Ростов, на Любечь и прочаа городы»[575]. Значні пільги надавалися руським купцям. Вони, зокрема, мали забезпечення продуктами харчування на 6 місяців, дозвіл жити у передмісті Константинополя (в монастирі св. Маманта), користуватись лазнею, мали забезпечення корабельним спорядженням, право виходу в місто групами по 30 чоловік. Ще чіткіше обумовлені правові норми русько-візантійських відносин у договорі. Згідно з останнім, сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини — вбивство, бійки, крадіжки; зобов’язувалися надавати допомогу в порятунку торговельних суден, що зазнавали катастрофи, повертати полонених і збіглих.