Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Згадка про Європу свідчить про те, що Скубішевський додав до східної програми «Культури» один із двох головних інтелектуальних компонентів. Він цінував переваги європейської ідеї й привабливість європейських інституцій, що (і на цьому слід наголосити) цілком залишилося поза увагою Гедройця та Мєрошевського, хоча перший провів більшість свого життя в Парижі, а другий — у Лондоні. Відносини з об'єднаною Німеччиною швидко покращились, прагматична аргументація Скубішевського щодо розв'язання східного питання переорієнтувалась із занепокоєння німецьким реваншизмом на дієву позицію, відповідно до якої Польща, щоб приєднатися до західних інституцій, мала вирішити власні східні проблеми. Скубішевський також усвідомлював практичну вагу міжнародного права, яке водночас могло слугувати підставою для належного трактування неоднозначних дій у теперішньому і бути підставою для розв'язання успадкованих із минулого національних проблем. Цей другий інтелектуальний внесок Скубішевського також був відсутній у планах «Культури».

Три інші його внески були ще практичнішими за своєю суттю. Перший полягав у непохитній терплячості, яку Скубішевський виробив ще до 1989 р., що дало йому змогу як міністрові закордонних справ не втаємничувати нікого в свої цілі, навіть якщо їх було вже майже досягнуто. Звісно, це важлива риса доброго дипломата, але умови для вироблення такої властивості в комуністичній Східній Європі були не найкращими[513]. Ще однією практичною чеснотою цього політика була здатність до самостійної важкої праці. Успадкувавши міністерство закордонних справ від комуністів, Скубішевський зіткнувся з організаційними проблемами: під час його каденції буденним стало бачити міністра, який пише власні промови під час подорожі літаком недержавної авіакомпанії. Третім внеском став вибір своїх співробітників, як, наприклад, Єжи Макарчика, відповідального за європейську та регіональну політику, який за короткий період у найвідповідальніший момент досяг у цьому великих успіхів, чи діяча «Солідарності» Костжеву-Зорбаса, що окреслив засади двох напрямків політики щодо польських східних сусідів. Загалом під час керівництва Скубішевського в його міністерстві з'явилось триста нових співробітників[514]. Це можна сприйняти як адміністративну дрібницю, але в політиці посткомуністичної Східної Європи наявність, набір і призначення на посади вже підготовленого персоналу часто мали вирішальне значення. Особливо це стосується таких делікатних моментів у політиці, як польська східна політика «двох напрямків».