Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

На відміну від заяв Горбачова реакція Західної Німеччини була малообнадійливою. Після перемоги «Солідарності» на виборах у червні 1989 р. міністр фінансів ФРН Тео Вайгель піддав сумніву законність польських західних кордонів. Після формування у серпні 1989 р. некомуністичного уряду Мазовецького канцлер Коль заявив, що німецьке питання повернулось до міжнародного порядку денного. У листопаді 1989 р. він приїхав до Варшави, щоб заспокоїти поляків, але обрав для цього не зовсім слушний момент. Хоча в приватній розмові Коль і запевнив, що в належний час він визнає німецько-польський кордон, але в очікуванні виборів він не наважився заявити про це публічно. Саме тоді, обідаючи в палаці Радзивила, Коль дізнався про падіння Берлінського муру. Відмінивши заплановану на той день зустріч із Лехом Валенсою, Тадеушом Мазовецьким і Броніславом Геремеком, які намагалися пояснити, чому поляки остерігаються об'єднаної Німеччини, Коль відлетів до Берліна, де швидко взяв на озброєння ідею невідкладного об'єднання.

У «десяти пунктах» Гельмута Коля про об'єднання Німеччини взагалі не йшлося про кордони. Це викликало занепокоєння, що, по-перше, об'єднана Німеччина намагатиметься повернути території, які після Другої світової війни відійшли до Польщі, та що, по-друге, в новій Європі, як і у міжвоєнній, на сході та на заході пануватимуть різні дипломатичні правила. Поляки пам'ятали, що після Першої світової війни німецькі західні кордони з Францією були визначені угодами, а східні з Польщею — ні. Після Другої світової війни мирних договорів як таких не укладали, і Західна Німеччина залишила за собою право остаточного рішення щодо східних кордонів у момент подібного врегулювання. Після падіння Берлінського муру поляки турбувалися, щоб наявні кордони були не просто підтверджені, а підтверджені за їхньої присутності. Вони побоювались, що німецько-радянська угода про кордони призведе до поділу Східної Європи на зони інтересів і посилить радянську присутність у Польщі[505].

Протягом наступного року, з листопада 1989 р. по листопад 1990 р., західно- і східнонімецька політика зосередились навколо справи об'єднання, тоді як польська зовнішня політика переймалася тим, щоб утримати німецьке питання в межах Німеччини. Польські ж урядовці (на відміну від французького президента Франсуа Міттерана та британського прем'єр-міністра Маргарет Тетчер) намагалися не сповільнити процес об'єднання Німеччини, а розраховували поєднати його з остаточним розв'язанням територіального питання. Однак вони мали небагато козирів. Хоча під час Другої світової війни польські війська й воювали на боці союзників, після 1944 р. Польща була окупована Радянським Союзом і не відігравала жодної ролі на повоєнних конференціях у Ялті та Потсдамі, де вирішувалось європейське майбутнє. Оскільки об єднання Німеччини сприймалось як остання сторінка ще незавершеного повоєнного врегулювання, воно було організоване двома Німеччинами за згоди чотирьох держав антигітлерівської коаліції (Великої Британії, Франції, Радянського Союзу і Сполучених Штатів). Попри всі протести Польщі, її не було включено до переговорів у форматі «2+4», що розпочались у лютому 1990 р.