Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Друга світова війна забрала життя кожного п'ятого мешканця Польщі. Відповідно до рішення Потсдамської конференції, Польща отримала значні німецькі території й вигнала звідти мільйони німців. У 1950-х рр. побоювання німецького реваншизму забезпечили підтримку польській комуністичній владі та призвели до союзу з СРСР. У 1960-х рр. польський режим засуджував як зраду громадські ініціативи на кшталт послання польських священиків до німецьких колег по примирення. Після підписання договору Польщі з ФРН у 1970 р. поляки змінили думку про німців на краще, але все ще продовжували вважати, що ті спробують повернути свої землі за першої-ліпшої нагоди. Ці побоювання підкріплювались правовою позицією західнонімецького уряду, що не мав права виступати від імені майбутньої об єднаної Німеччини, а також відкритим реваншизмом західних німців, які були вигнані з Польщі й на той час домінували в західнонімецькому Християнсько-соціальному союзі (ХСС), сестринській партії Християнсько-демократичного союзу (ХДС) канцлера Гельмута Коля. Саме тому ще понад рік після відновлення в серпні 1989 р. суверенітету Польщі її лідерів і громадськість радше непокоїло об єднання Німеччини, ніж реакція Радянського Союзу[503].

В 1989 р. політичні зміни в Польщі просувалися крок за кроком; багато з них було узгоджено з польськими комуністами, а на деякі заплющив очі генеральний секретар Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) Михайло Горбачов (нар. 1931 р.). У грудні 1988 р. під час виступу в ООН він дав зрозуміти, що східноєвропейські держави-сателіти Радянського Союзу можуть обирати власний напрямок внутрішньої політики. На той момент польські комуністи під впливом масових акцій протесту в серпні 1988 р. вже розглядали можливість зустрітися за круглим столом з лідером «Солідарності» Лехом Валенсою (нар. 1943 р.). У лютому 1989 р., прислухавшись до Горбачова, вони погодились розпочати переговори з представниками тоді ще забороненої профспілки. У квітні 1989 р. було досягнуто угоди про легалізацію «Солідарності» та проведення в червні парламентських виборів, які були влаштовані так, щоб комуністична партія та її традиційні союзники гарантували собі більшість. Однак цілковита перевага під час народного волевиявлення дала «Солідарності» змогу здобути всі місця, на які лише можна було претендувати в нижній палаті парламенту — Сеймі, а також дев'яносто дев'ять місць зі ста у верхній палаті — Сенаті, й створити враження, що комуністи втратили правомочність керувати країною. Беззаперечна перемога «Солідарності» стала несподіванкою для обох сторін.