Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Своїм успіхом «Рух» має завдячувати політичним навичкам західних українців і деяких українських комуністів. Хоча у 1990–1991 рр. українські національні діячі відчули вітер змін, біля штурвалу опинились саме українські комуністи, і без співпраці «Руху» з Головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком (нар. 1934 р.) човен української незалежності навряд чи досягнув би берега. Кравчукова тактовна підтримка «суверенітету» впевнила західних українців у тому, що їхні власні погляди можна поширити всією Україною, тоді як його політичний талант дав іншим українцям змогу сприйняти незалежність як природну та вигідну річ. Свідомий українського націоналізму як колишній голова ідеологічного відділу ЦК КПУ що в 1980-х рр. мусив із ним боротись, волинянин за походженням, Кравчук зміг використати патріотизм, не розпалюючи національної ворожнечі[528]. Якби польська політика не була настільки показово проукраїнською, консервативні комуністи могли б використати вагомий аргумент проти незалежності: необхідність московської підтримки проти Польщі. У такій ситуації спроба Кравчука об'єднати пронезалежницьку еліту з виборцями зі Східної та Центральної України навколо ідеї незалежності і власної кандидатури на посаду президента (референдум і президентські вибори відбулись одночасно в грудні 1991 р.), напевно, зазнала би поразки[529].

Перехід від зовнішньої політики до політики внутрішньої можна представити ширше. Завдяки польській політиці Україна вперше за свою модерну історію мала лише одного національного ворога — Радянський Союз. Як і поляки та німці, українці завжди остерігались оточення. Від поділу 1667 р. в Андрусово до поділу 1921 р. в Ризі здавалося, що Польща та Росія завжди готові співпрацювати коштом України. Дипломатичне диво осені 1990 р. полягало в тому, що об'єднання Німеччини відбулось так, щоб зменшити польські побоювання, а польську незалежність було представлено так, щоб зменшити побоювання українські. Сміливістю польської політики та свідченням її продуманості було те, що відкритість Україні передувала примиренню з Німеччиною. Скубішевський відвідав Київ і запевнив Україну в недоторканості кордонів до того, як був підписаний німецько-польський договір про кордони. Польська політика усунула традиційне українське відчуття перебування в оточенні, в такий спосіб послабивши позиції крайніх лівих і спрямувавши енергію української національної правиці в конструктивне русло. Це уможливило політичні переговори про українську незалежність і сприяло мирному розпаду Радянського Союзу. Мабуть, ця українсько-польська угода була не менш важливою для розвитку подій, ніж відоме протистояння тих часів між Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним у Москві.