Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Проте так було радше з Україною, ніж з Росією, Білоруссю чи Литвою. Контакти між польськими опозиціонерами та російськими дисидентами були незначними й поодинокими, й у будь-якому разі в Росії ніколи не існувало чогось подібного до організованої націоналістичної опозиції з наміром «відокремитись» від Радянського Союзу. Зовсім з інших причин у поляків не було контактів із білорусами. Національний рух останніх був майже непомітним і зосереджувався на історичних та символічних питаннях, щодо яких поляки могли небагато сказати, а зробити — ще менше. Що стосується Литви, то хоча ветерани «Солідарності» й були найщирішими прихильниками «Саюдісу» литовські опозиціонери вирішили, що поляки хочуть захопити їхню країну та столицю Вільнюс[520]. Вони правильно зрозуміли, що польське литвофільство свідчило про те, що поляки вбачали в литовцях своїх «молодших братів», але помилково сприйняли польську культурну впевненість за прояви реваншизму. Литовські діячі все ще розглядали польську культуру як найбільшу загрозу своїй нації, і після 1991 р. їм знадобилось ще багато часу, щоб відмовитись від цієї вигідної й усталеної традиції на користь політичної співпраці.

Натомість в українській національній організації «Рух» діячі «Солідарності» знайшли готового й охочого до співпраці партнера[521]. В Україні національний рух був доволі сильним, щоб ставити питання про незалежність, але заслабким, щоб зрозуміти потребу в союзниках. Успіхи русифікаторської політики в Українській РСР переконали західноукраїнських патріотів, засновників «Руху», що радше Росія, а не Польща є головною загрозою українській нації[522]. Тоді як серед литовських патріотів радянська влада зміцнила образ Польщі як національного ворога, в Україні вона стала причиною перегляду позицій українцями, що у 1970-х рр. були свідками занепаду своєї національної культури. Польська меншина в Україні була приблизно такою ж, як і в Литві, але пропорційно вона була значно меншою. Тож коли вороже налаштовані польські організації проголосили неподалік від литовської столиці Вільнюса польську автономію, поляки в Західній Україні, що жили далеко від української столиці Києва, підтримали український національний рух. Крім того, якщо поляки в Литві зрідка асимілювалися з литовською культурою, то поляки в Україні розмовляли українською. З огляду на це українська опозиція була відкритішою для сприйняття ідей «Культури» та «Солідарності» ніж литовці, й охочіше бачила в Польщі приклад для наслідування[523].

Третій напрямок польської дипломатії забезпечив цим тенденціям своєчасну підтримку. Коли в серпні 1989 р. Польща здобула повний суверенітет, захоплення українців своїм західним сусідом досягло кульмінації. У вересні 1989 р. делегація «Солідарності» взяла участь в Установчому з'їзді «Руху», а Адам Міхнік звернувся з трибуни до переповненої зали о другій годині ранку: «Ми щасливі, що в цей момент Вашого національного відродження, яке Ви здобули важкою ціною судових процесів, таборів і загибелі найкращих синів цієї землі, з Вами «Солідарність», Польща з Вами. Нехай усміхнеться Вам доля, і дай Вам Бог сил. Хай живе вільна, демократична і справедлива Україна!». Його слова, прапори «Солідарності» та Польщі присутні зустріли овацією[524]. Ця промова фактично започаткувала третій напрямок польської східної політики, відкривши очі українським діячам на можливість здобути підтримку на Заході й нівелювавши антипольські настрої серед українських націоналістів на самому початку переходу українського націоналізму в політичний вимір. У 1989–1990 рр. провідні українські опозиціонери часто зустрічались з діячами «Солідарності», що тоді визначали спрямування польської політики, загалом схвалюючи офіційні кроки, які мали здійснити незалежна Польща та радянська Україна. Тому візит Скубішевського до Радянського Союзу в жовтні 1990 р., що був головним елементом політики «двох напрямків» найбільший резонанс викликав саме в Україні[525].