Трилогія смерті

— Ну, а чого мені, — приязно заходився розумувати Рой, — лякатися якоїсь склеєної з пап’є-маше ляльки-модельки? Чорт забирай, мені ці Ляйберові психи як маслом по душі. За цей місяць стільки переслухав того його варнякання! А це хтось запхнув йому бомбу в штани? Чудесно!

— Чи не ти часом? — бовкнув я зненацька.

Рой витріщився ошелешено.

— Тебе що — знову поперло на той самий слід? Навіщо мені шити-клеїти якесь недоладне одоробало й лазити опівночі по драбинах?

— А з тих самих резонів, які ти оце допіру висловив. Аби нудьгу свою розвіяти. Позасовувати іншим людям бомби в штани.

— Ні-ні. Хотів би я дорости до такої віри-довіри. А зараз я залюбки проковтнув би якийсь підобідок. Оце бунт коїтиметься на пиці в Менні, коли він знову поткнеться до нас.

— А як ти гадаєш, нас там хтось бачив?

— Та ’кий там біс! І тому я й замахав йому руками. Аби показати, які ми з тобою тупаки-невиннятка! Щось вони там таке затівають-Тож ми повинні невимушено поводитись.

— І коли ж востаннє ми отак поводилися?

Рой тільки реготнув.

Ми проторохтіли поза майстернями, тоді через Мадрид, Рим, Калькутту… а оце вже підкотили до аристократичного району десь у Бронксі.

Рой зиркнув на годинник.

— У тебе ділове побачення. Із Фріцом Вонґом. Тож біжи. Протягом наступної години нас із тобою повинні бачити де завгодно, аби тільки не там.

І кивнув головою на Тумстоун-Надгробок, за двісті ярдів від нас.

— А коли ж, — поцікавився я, — ти почнеш лякатися?

Рой однією рукою помацав кістки своїх ніг.

— Ще не час, — відповів він.

Рой підвіз мене до комісаріату. Я висів із машини й став, задивившись на його обличчя, яке то поважніло, то збитошніло.

— Ідеш на робоче місце? — запитав я.

— Небавом. Тим часом маю виконати кілька доручень.

— Рою! Чи не кортить тобі оце зараз встругнути який-небудь дурний жартик? Вигляд у тебе якийсь далекий та ще й шалений…

— Я просто замислився, — відповів Рой. — Скажи, коли загинув Арбутнот?

— Цього тижня якраз виповниться двадцять років від того дня. Зіткнення двох автівок, троє загиблих. Арбутнот, його бухгалтер Слоун і Слоунова дружина. День за днем — крикливі газетні заголовки. Похорон пишніший, ніж у Валентіно. Ми з друзями стояли біля цвинтаря. Квітів вистачило б на новорічний Парад троянд. Тисяча людей вийшла з церковної відправи, заплакані очі за темними окулярами. Боже, яке лихо! Арбутнота так любили!

— Катастрофа, кажеш?

— Жодного свідка. Можливо, одна автівка їхала заблизько від другої, п’яні верталися додому після студійної вечірки.

— Можливо… — Рой відтягнув горішню губу, скосувавши одним оком на мене. — Але що, коли там було й ще щось? Що, коли аж оце зараз, так запізніло, хтось відкопав щось замовчуване про ту автотрощу й тепер погрожує сипонути смаженими фактами? А то б для чого ще перти того трупа на мур? Із чого та паніка? Навіщо замовчувати, коли нічого приховувати? Боже милий! Ти ж чув, які там лунали голоси оце допіру? Чого б то якийсь небіжчик, що не є небіжчик, труп, що не є труп, мав так розворушити керівництво?