Пробуджені фурії

— А ви колись бачили справжню лісову пожежу, Кої?

Бо вони до біса рідкісні на планеті, що на дев’яносто п'ять відсотків укрита океаном.

— Ні, — він махнув рукою. — То була метафора. Але я бачив, що трапляється, коли несправедливість нарешті спричиняє відплату. Її вистачає надовго.

— Так, я знаю.

Я перевів погляд на води південного краю Плеса. Конструкт відтворював тамтешній вир в мініатюрі — він булькав, шумів і тягнув мене за ноги під поверхнею. Якби глибина води була б у тому ж масштабі, що й решта конструкта, він, певно, звалив би мене з ніг.

— А ти? Коли-небудь бачив лісову пожежу? Може, на інших світах?

— Так, бачив кілька разів. А на Лойко навіть сам доклав до неї руку. — Я дивився собі в той вир. — Під час Пілотського заколоту. Чимало їхніх кораблів попадало в Смугу Катерини, і вони з того прикриття партизанили кілька місяців. Треба було їх випалити. Я тоді був посланцем.

— Зрозуміло, — його голос не виказував жодної реакції. — Допомогло?

— Так, на якийсь час. Ми точно багатьох повбивали. Але, як ви казали, такий опір живе цілими поколіннями.

— Так. А пожежа?

Я знову глянув на нього і хмуро всміхнувся.

— Довго не вдавалося загасити. Слухайте, Бразил помиляється щодо цієї прогалини. Тут залишиться чиста лінія прямої видимості до патрульної станції на Новій Кагаґаві, щойно ми обійдемо цей мис. Гляньте. А з іншого боку рифи. Звідси заходити не можна, нас посічуть на шматки.

Він підійшов до мене й подивився.

— Якщо припустити, що на нас чекатимуть, то так.

— Так вони ж і чекають на щось таке. Вони знають мене, знають, що я йтиму по неї. Чорт. Та у них в руках навіть я сам. Їм тільки й треба, що спитати мене, тобто, спитати його, і він розкаже, чого чекати, гімно мале.

Відчуття зради пекло до кісток, наче в мене з грудей щось вирвали. Як Сару.

— То хіба він не знатиме, що треба прийти сюди? — м’яко спитав Кої. — На Вчиру?

— Не думаю, — я пробігся своїм обдуманим поясненням, з яким піднімався на борт «Гайдучої доньки» в Текітомурі, сподіваючись, що вголос вона звучатиме не менш переконливо. — Він надто молодий, щоб знати про мене і «Жучків», і не існує жодних офіційних записів, які вони могли б йому згодувати. Відауру він знає, але для нього вона й досі лиш інструктор з Корпусу. Він не може мати уявлення ані про те, чим вона зараз займається, ані про будь-який зв’язок, що в нас міг встановитися після служби. Та коза Аюра видасть йому все, що вони мають на мене, а може, і на Відауру теж. Але у них є небагато, а те, що є — неоднозначне. Ми посланці, тож за кожним зробленим кроком обидва замітали сліди інформаційною мішурою.