Пробуджені фурії

— Ні, — то був Кої. — На це немає часу. Ми вже витратили на підготовку на два дні більше, ніж можемо собі дозволити. Відкладати ще далі не можна. Ваші особисті вендети муситимуть почекати.

— Це не забере багато…

— Я сказав ні. До завтрашнього ранку твій бородатий друг у будь-якому разі вже шукатиме тебе в геть неправильному місці. — Колишній боєць Чорних бригад відвернувся, вимикаючи мене з розмови, як іноді робила Вірджинія Відаура, коли ми погано показували себе в посланських тренувальних вправах. — Сьєрро, нам треба буде збільшити співвідношення часу в конструкті до реального. Хоч навряд чи він здатен на високу швидкість, так?

Вона знизала плечима.

— Архітектурні вимоги, ви ж розумієте. Для них час не дуже важливий. Можливо, я зможу витиснути коефіцієнт один до сорока чи п’ятдесяти на максимумі.

— Цього вистачить, — Кої говорив і набирав майже видимої ваги. Я уявив часи Виселення, підпільні збори в таємних кімнатах. Тьмяне світло на схематично нашкрябаних планах. — Вистачить. Але нам треба буде запустити все на двох різних рівнях — картографічний конструкт і якийсь віртуальний готель із залами для нарад і зустрічей. Нам треба мати змогу за бажання легко перескакувати між ними. Налаштувати якийсь простий руховий знак для переходу, як, наприклад, двічі кліпнути очима. Я не хочу мати потребу повертатися до справжнього світу, поки ми все не сплануємо.

Трес кивнула вже на ходу.

— Піду скажу Туджману братися до діла.

Вона вискочила з нуль-вібраційної кімнати. Двері за її спиною легенько клацнули. Кої розвернувся до решти.

— А тепер я пропоную використати ці кілька хвилин, щоб очистити голови, бо щойно система запуститься, ми житимемо у віртуалі, допоки не впораємося. Якщо пощастить, зможемо закінчити ще до сьогоднішнього вечора в реальному часі й узятися до діла. І ще одне, Ковачу. Це лиш моя особиста думка, але я вважаю, що ти винен якесь пояснення бодай декому з нас.

Я зустрів його погляд, і раптова повінь неприязні до його гімняної риторики про марш історії дала мені доречний для цього крижаний погляд.

— Ваша правда, Сосекі. Це ваша особиста думка. То як щодо того, аби тримати її при собі?

Вірджинія Відаура кахикнула.

— Таку. Гадаю, нам слід спуститися й узяти кави чи ще чогось.

— І я так гадаю.

Я видав Кої решту холоду, що лишився в моїх очах, і подався до дверей. Я бачив, як Відаура перезирнулася з Бразилом, а тоді пішла до виходу слідом за мною.