Пробуджені фурії
- Автор: Морган Ричард
- Серия: Такеши Ковач #3
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-238-9
- Переводчик: Виталий Ракуленко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пробуджені фурії». Краткое содержание книги:
Я рушив уперед і приєднався до Бразила. Віддзеркалив те, як старий стояв, тримаючи руки в боки, як зброю, якою невдовзі може випасти потреба скористатися. Байдуже зустрів його погляд.
— Так, я — він.
Він нібито відвів погляд униз, але це було не так. Він обдивлявся мене. На мить запала тиша.
— Ти говорив з нею?
— Так, — мій голос на дрібку пом’якшав. Я неправильно трактував його напруження. То була не ворожість. — Я говорив з нею.
Інтер’єр аероплава здавався несподівано просторим і сповненим денного світла. Бойові судна такого типу зазвичай доволі тісні, але Сосекі Кої мав багато часу, щоб це змінити.
Перегородки були вибиті геть, а в деяких місцях верхня палуба була розібрана, утворюючи п’ятиметрові світлові колодязі. Сонце лилося всередину крізь кілька оглядових отворів і відкриті верхні люки, пробивалося в щілини у броні, які могли бути слідами як бойових пошкоджень, так і свідомої переробки. Рослинність буяла на цих відкритих майданчиках, переливалася через краї підвішених кошиків і плелася вгору оголеним скелетастим каркасом фюзеляжу. Подекуди ілюмінієві панелі були дбайливо замінені, решту ж залишили вигоряти до кінця. Десь поза зоною видимості потік води на камінні настирним контрапунктом хихотів на тлі низького гурчання прибою.
Кої всадовив нас на набиті мати навколо низького традиційно накритого столу на дні одного зі світлових колодязів. З елементами давньої церемонії він почастував нас стравами з автокухаря, котрий стояв на полиці позаду нього і досі нібито доволі пристойно працював. Він додав до розмаїття грильованого м’яса й локшини у сковорідках, горнятко чаю з бела-трави й фруктів, вирощених на рослинах над нашими головами — сливових лозах і рясних, тридцятисантиметрових гілках кошутської ланцюжиці. Бразил накинувся на все з ентузіазмом людини, яка весь день провела на воді. Я колупався у своїй їжі і їв лиш стільки, щоб не здатися неввічливим — окрім ланцюжиці, яка була найсмачнішою з тої, що я її коли-небудь куштував. Поки ми їли, Кої жорстко утримувався від запитань.
Нарешті Бразил кинув останню обдерту гілочку ланцюжиці на тарілку, витер пальці серветкою й кивнув мені.
— Розкажи йому. Я передав основне, але це твоя розповідь.
— Я… — я глянув через спустошений стіл і по той бік побачив голод. — Ну. Відтоді минуло вже трохи часу. Кілька місяців. Я був у Текітомурі… У справах. Сидів у такому портовому барі, «Токійській вороні». Вона…
Переказувати все було дивно. Дивно і, чесно кажучи, все здавалося якимось далеким. Слухаючи власний голос, я чомусь ледве сам вірив у той шлях, який я пройшов від ночі з розбризканою кров’ю, криками і галюцинаціями, через відбиті машинами пустирі Нового Хоко й знову на південь, тікаючи від свого двійника. Донкіхотська шляхетність у портовому барі, несамовитий шизофренічний секс і неодноразова втеча через воду в товаристві таємничої й ушкодженої жінки з волоссям із живої сталі, гірські перестрілки з власними відколинами серед руїн марсіанського спадку.
Сильва недарма в тіні під краном охрестила мене Мікі. То була чиста тобі експерія.
Не дивно, що Радулові Шегешвару було важко змиритися з тим, що я зробив. Якби тому чоловікові, котрий прийшов до нього два роки тому за підтримкою, розказали цю байку про нелогічну прихильність і пов’язану з нею зміну курсу, він би зареготав, не вірячи своїм вухам.
Ні, ти б не сміявся.
Ти б холодно і відсторонено дивився і слухав би одним вухом, і думав би про щось інше. Про наступний напад на Нове Одкровення, про кров на клинку «Теббіта», про яму з крутими стінами в Трав’яному Обширі й пронизливі крики, що лунають без кінця…
Ти би просто знизав плечима на цю розповідь, правдиву чи ні, вдовольнившись тим, що мав замість неї.
Але Кої увібрав усе без жодного слова. Коли я зупинявся й дивився на нього, він ні про що не питав. Просто терпляче чекав, а одного разу, коли я був збився, він єдиним стриманим жестом попросив мене продовжувати. Нарешті, коли я закінчив, він трохи посидів, а тоді кивнув сам до себе.
— Ти кажеш, що вона називала тебе різними іменами, коли повернулася?