Пробуджені фурії
- Автор: Морган Ричард
- Серия: Такеши Ковач #3
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-238-9
- Переводчик: Виталий Ракуленко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пробуджені фурії». Краткое содержание книги:
— Знаєш, — сказав він, коли я зауважив це. — Дечим варто ризикувати. А все інше — то потяг до смерті.
Я взяв полісплавний шолом і приладнав на себе. Мій голос металево залунав у мікрофон.
— Треба дбати про чохол, га?
Він кивнув.
— Увесь час.
Він завів жучка, начепив шолома й собі, а тоді погнав нас трасою в північному напрямку на повних двохстах кілометрах за годину. Тією ж дорогою, яку я вже подолав, шукаючи його. Повз нічну придорожню, повз інші зупинки й скупчення народу, де я вже розбризкав його ім’я, наче кров по палубі мисливця на пляшкоспинів, повз Кем-Пойнт і далі. При денному світлі Смуга втрачала романтику. Крихітні хуторки вогників, що їх я проминав, їдучи на південь, виявилися обсмаленими сонцем утилітарними низькоповерхівками й бульками. Неонові й голографічні вивіски вимкнулися або притухли майже до цілковитої невидимості. Поселення в дюнах позбулися привабливої аури нічних центральних вуличок і перетворилися на прості нагромадження будівель обабіч засміченої траси. Тільки шум і аромати моря нікуди не поділися, але ми їхали надто швидко, щоб їх уловити.
За двадцять кілометрів на північ від Кем-Пойнта тікала в дюни вузенька, погано покладена бічна дорога. Бразил трохи скинув швидкість для повороту, але менше, ніж мені б того хотілося, і повіз нас геть від траси. З-під жучка клубочився пісок, виметений з нерівних шматків вічнобетону й геть з кам’яного ложа, на якому намостили дорогу. Для транспорту на грав-ефекті полотно дороги більше вказує напрямок, аніж слугує поверхнею опори. А зразу за першим ланцюжком дюн ті, хто вкладав дорогу, покинули цю працю й надалі просто вганяли в землю стовпчики з ілюмінію або вуглецевого волокна через десятиметрові проміжки. Бразил збавив швидкість, і ми розслаблено полетіли вздовж рядка стовпчиків, який зміївся піщаним пейзажем до моря. Дорогою на схилах траплялися занедбані булькобуди, перекошені під неймовірними кутами. І невідомо, чи жив у них бодай хтось. Трохи далі я побачив пристосований до бою глісер, припаркований під навісом у мілкій тіснині. Павукасті сторожові системи на його поверхні, схожі на мініатюрних каракурі, підвелися, вловивши звук жучкового двигуна або тепла, яке ми випромінювали. Вони простягли кілька кінцівок у наш бік, але знов полягали, коли ми проминули їх.
Ми перевалили через останню купку дюн і Бразил зупинив жучка боком до моря. Він зняв шолома, приліг на кермо й кивнув кудись униз схилом.
— Приїхали. Тобі воно про щось говорить?
Колись дуже давно хтось загнав озброєний аероплав на пляж, аж його ніс врізався в дюни, а тоді, вочевидь, просто покинув його. Зараз транспорт лежав на своїй роздавленій спідниці, як болотяна пантера, що припала до землі перед наближенням здобичі, й котру так і забили в такій позі. Задні кермові площини розвернуло під кутом, що був наймиліший панівному вітру, і, вочевидь, заклинило в такому положенні. Пісок понаповзав у розломи в броні й накопичився вздовж спідниці, через що броньовані боки аероплава здавалися верхніми поверхнями набагато більшої, засипаної піском конструкції. Отвори з видимого борту відкривали очам залпові дула, що задерлися до неба — надійна ознака того, що гідравлічні приводи гавкнули. Верхні люки були вибиті, ніби для евакуації.
На боці в центрі корпусу, біля пухиря командного містка, я помітив кольорові сліди. Чорне й червоне сплелися разом у знайому форму, яка торкнулася мого хребта холодною долонею — то були обтерті часом залишки стилізованого листя квеллкриста.
— Ох, не може бути.
— Ага, — Бразил посовався в сідлі жучка. — Саме так.
— І воно стояло тут аж від?..
— Та десь так.
Ми прогнали жучка по дюні й зійшли з нього на її дальньому краї. Бразил вимкнув двигун, і наш транспорт опав на пісок, як слухняний тюлень. Аероплав нависав над нами, броня з розумного металу вбирала сонячний жар, тож біля нього відчувався легенький холодок. У трьох місцях, уздовж побитого боку, технічні драбини вели від країв спідниці вниз і занурювалися нижніми щаблями в пісок. Драбина позаду, де судно нахилилося, йшла донизу майже горизонтально. Бразил не звернув на неї уваги, а вхопився за поручень над спідницею і легко й пластично підтягнувся на палубу. Я закотив очі й зробив те саме.
Питання влучило в мене, коли я вирівнювався.
— То це він?
Я блимнув на сонці й вирізнив неясну постать трохи далі легенько похиленою палубою. Заввишки він програвав Бразилу цілу голову й був убраний в простий сірий комбінезон з відрізаними в плечах рукавами. З рис обличчя під ріденьким білим волоссям було видно, що йому мало бути щонайменше шістдесят, але відкриті руки були обмотані мотузками м’язів і закінчувалися великими кощавими долонями. Тихий голос містив у своїй глибині армовану силу. В його питанні почулося напруження, що межувало з ворожістю.