Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Із щоденника Василя Роговенка
... січня 1919 р.
Правду сказав дядько Іван, — що боротьба за Україну тільки починається. Ті, що з ними й я спочатку був, допомогли бандитові Махнові вигнати нас із Січеслава. І от ми тепер у Сурсько-Михайлівці, наш Республіканський кіш. Марко Дашкевич повів мене до своїх батьків. Виявилось, . що в нього така ж морока з батьками, як і в мене з матір'ю. Батьки його — селяни середнього достатку. Мають одним-одного сина — Марка, і хотіли „вивести його в люди". З останнього стягались, щоб він вивчивсь на „пана". А він узяв та й пішов до івійська — не закінчивши школи. Мани плакала при мені, витираючи заплакані очі краєчком хустки, що нею була запнута. — „І нащо тобі то Україна?" — нарікала,. — Жили ми без неї, і ти б так прожив"... Батько мовчки сидів кінець столу, нахмурений, сердитий, видно було, що й він так думає, тільки соромиться при мені щось таке казати. Та й оглядався, либонь, на ту українську силу (владу), що в цей момент була в їхньому селі.
— „Ви нічого не розумієте, — бубонів своїм баском Марко. — Як я не піду боронити, то й інший не піде... І Україна знов опиниться в московському ярмі. Ось і Василь покинув свою матір... бо так треба... А наші селяни несвідомі, допомагають більшовикам... і нас із Січеслава вигнали...
Ми сиділи біля низького круглого столика (сирна) серед хати — снідали. На столику стояв цілий стовп гарячих перепічок, і ми їх завзято „наминали'^вмочаючи в сметану. Мати хоч і нарікала, але з любов'ю дивилася на сина і час від часу підкладала свіжих перепічок, виймаючи з печі. А в печі палахкотів солом'яний вогонь, і в хаті було від нього тепло, затишно, хоч надворі стояв не абиякий мороз, що позамуровував вікна сліпими більмами...
... січня 1919 р.
Велика скрута нашій Україні, і кожному з нас, борців, здавалося б, не можна під таку хвилю про себе думати, але моя особиста трагедія така, що мушу це робити. То ж була вона, гадюка-зрадниця, в театрі з поручником Василиком! Пів року проминуло, як ми востаннє бачилися з нею, а вже знайшла собі іншого! Ні, є таки якась частина правдий у тому, що казав мені покійний Пилип Никифорович Стовбур, — що клясовість у людському суспільстві має не аби-яку вагу в відносинах між одиницями. Бона попівна і погер-бувала мною, селянським сином...
А наче ж так любила! З огляду на це й моє становище в Республіканському коші ще більше ускладнюється. Той же чортів галичанин з усіх сил лізтиме тепер, щоб піддобритись до коханки, і, як начальник контррозвідки, висітиме наді мною постійною загрозою, шукаючи убивників о. Харитона. Так, Україна Україною, але й у своїй державі залишаються проблеми взаємин між окремими членами нації І якщо раніш українські письменники в любовних конфліктах за ворогів здебільшого подавали або „ляхів" або „москалів", то тепер це відпадає, бо ворожі особисті відносини можуть бути й між українцями. І біль від того не менший. До цїєї останньої „зустрічі" в театрі, я хоч і боявся йти до Оксани, але мав якусь надію і нею жив, а тепер... Ех, Оксано, Оксано... Як тяжко ти поранила мене!..
... січня 1919 р.
Ще раніш я умовивсь був з одним лататтянським селянином, гщо він, їдучи вдруге на базар, з.айде до моєї матері та до Гната Кутька. І він привіз мені, ще перед боями з махнівцями, і від матері, і від Гната листи. Запишу їх у щоденнику як певні документи часу й людських настроїв. Спочатку материн лист.
„Ой сияу-синочку! Десь ти Бога не побоявся, що рідної матері відцурався! Покинув мене на старості літ саму-самісіньку. Пишеш, що тепер за якусь Україну воюєш... Тобі та Україна за матір миліша. Ех, сину-сину! Думала я на старість невістки діждати, та тепер бачу, що нещаслива моя доля. І такий мені жаль на тебе, що я б тебе прокляла за це, так ти ж у мене один, як сонечко в небі. І жаль мені на тебе, і шкода. А в мене ще й біда: корова заслабла. Не знаю, що таке. Молоко перестала давати, і мені тепер нічим і дуїш заморити. Сиджу на самому яшнику та картоплі. Приїдь же до мене хоч на один день, мій синочку! Хай я хоч подивлюся на Тебе! Кланяюсь тобі від ясної зорі до сирої землі. Листа писала Оришка Кухарівська, що до школи ходить. Писала так, як ваші мати казали, а поклін дописала сама".
Оце таке моє матірне „лоно". Вузьке воно, вузюсіньке. Далі корови та невістки з нього нічого не видно1. А Україна — тільки якась ворогиня, що пожирає синів. Справді, важка твоя доля, Україно! Але я боротись за тебе не кину!
А ось Гнатів Кутьків лист. Цей мій Товариш не кращий за мою та Маркову матерів. Тільки в нього клопіт не так: з коровою, як із жінкою та її бабунею. , .¦¦.:.