Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Боже! — видихнув він, забувши на секунду свої проблеми. — Мушу визнати: ти таки втнув це! — й похопився, розсердившись на самого себе, що таки похвалив, і змінив тон. — А зараз припиніть кудкудакати й поворушіться трохи!
І хрясь дверми! Здимів і цей.
А ми з Роєм, загублені в часі й стоячи посеред того нашого первісного пейзажу, витріщились один на одного.
— Усе більше й більше чудес! — мовив нарешті Рой. А тоді спитав: — Ти й справді збираєшся це втнути? Написати дві версії сценарію? Одну для нього, другу — для нас?
— Авжеж! Звісно!
— І як же це в тебе вийде?
— Та хай йому! — сказав я. — П’ятнадцять довгих літ я практикувався, написав сто новел для дешевих журнальчиків за сто тижнів, по одній за тиждень. І ти не віриш, що я напишу два сценарії за два дні? І щоб обидва були блискучі? Покладися на мене!
— О’кей, я вже на тебе й поклався. — А тоді, по довгій паузі, ще запитав: — То ми підемо поглянути?
— Поглянути? На що?
— На той похорон, що ти бачив. У дощ. Через мур. Стривай!
Рой підійшов до великих пневматичних дверей. Я за ним. Ось він відчинив двері. Ми визирнули на вулицю.
Прикрашений вигадливим різьбленням катафалк із кришталевими вікнами якраз від’їздив по студійній алеї, але двигун його бухикав, працюючи з перебоями.
— Закладаюсь, що знаю, куди він прямує! — мовив Рой.
8
Ми зробили об’їзд по Ґауер-стрит на Роєвій пошарпаній бляшанці випуску 1927-го року.
Ми не бачили, як той чорний катафалк заїхав на цвинтар, але коли під’їхали й припаркувалися, то катафалк якраз котився поміж надгробків.
Він обігнав нас, вивозячи на чисте осоння вулиці якусь труну.
Обернувшись, ми поспостерігали, як той чорний лімузин прослизає у ворота, не видавши жодного звуку, бодай десь такого, як полярні видихи плавучої криги Льодовитого океану.
— Уперше в житті бачу, щоб катафалк не завозив труни на цвинтар, а вивозив їх звідтіль. Ми спізнились!
Я крутнувся, аби лиш провести поглядом задок того лімоката чи каталіма: він прямував на схід — назад до студії.
— Спізнились — а на що?
— Побачити твого небіжчика, телепню! Ходімо!
Ми вже доходили до задвіркової стіни цвинтаря, коли Рой зупинився.
— Господи, ось його могила!
Я подивився на той мармур, який здіймався на десять футів вище нас і на який задивився Рой. Там були викарбувані слова:
Була то одна з тих грецьких храмин, де хоронять славетних людей: двері з дерева й бронзи захищала ззовні кована ґратчаста хвіртка.
— Не міг же він вийти звідтіля, чи не так?
— Ні — але щось же було на тій драбині, й ще я впізнав його обличчя. І хтось добре знав, що я впізнаю його обличчя, то й запросив мене приїхати подивитись.
— Помовч. Ходімо краще.
Пішли ми доріжкою.
— Затям: ніхто не повинен бачити, як ми граємо в цю дурну гру.
Ось ми й до муру дійшли. Там, звісно ж, нічого не було.
— Як я й сказав: якщо труп і лежав тут, то ми спізнилися його побачити.
Рой зітхнув і роззирнувся.
— Але ж глянь! Он там!
Я показав на верх муру.
Там усе ще лишалися два сліди від якогось предмета, що був приставлений до горішнього краю.
— Драбина?
— І тут ось, унизу.
Трава біля основи муру, за п’ять футів від нього — належний кут нахилу, — мала дві півдюймові заглибини.
— І ось тут! Бачиш?
Я показав йому й довгу заглибину, де трава була прим’ята падінням чогось важкого.
— Ну й ну, — протягнув Рой. — Схоже, Геловін неабияк розходився.
Рой став навколінці й випростав свої довгі кощаві пальці, щоб виміряти відбиток важкого тіла, яке лише дванадцять годин тому мокло тут під холодним дощем.
Я й собі став уклякнувши біля Роя, але затрусився, дивлячись на ту продовгасту заглибину.
— Я… — сказав я та й затнувся.
Бо поміж нас упала чиясь тінь.
— Добранку!
Над нами стояв денний цвинтарний сторож.
Я кинув швидкий погляд на Роя.
— А це справді та могила, яку ми шукаємо? Спливли роки… Чи…
Сусідній надгробок був засипаний сухим листям. Я зішкрябав порох. Відкрився ледь помітний напис:
СМІТ. НАРОДИВСЯ 1875 — ПОМЕР 1928.
— Ось він! Наш старенький дідусь! — вигукнув Рой. — Помер від запалення легенів, — Рой допоміг мені зішкребти увесь порох. — Я щиро любив його. Він…
— А де ж ваші квіти? — прогув над нами густий голос.