Одіссея найкращого сищика республіки

— Ну, кажуть, як не впізнають, багатою буду. Щоправда, я вже. — Вона знову засміялася, і тут я згадав цей сміх і аж по лобі себе вдарив.

— Господи, Любушко!

— О, це вже інша річ! А то ж думаю — як це так, найкращий сищик імперії, а на пам’ять слабкий.

— Як ви тут опинилися? — спитав я геть розгублений.

— Ванюшо, ну чого ми з тобою на «ви», наче панота якась? Досить і того, що я за лорда вийшла, то мушу весь час етикету дотримуватися. Дай хоч із тобою по-людськи поговорю. Давай на «ти».

— Залюбки! Любушко, ну це ж треба! — Я так звик до неприємних сюрпризів, що приємний мене ошелешив.

— Поцілуймося, дорогенький! — Підійшла до мене, я її обійняв. — Випити хочеш?

— Та не завадило б, у голові аж стукає.

— Зараз наллю. Слуга спить, не хочу його будити.

— То я наллю.

— Ваню, ми ж на «ти».

— Забув. Вибачай, Любушко, просто дуже розхвилювався.

— Онде бар, — вказала вона. — Мені коньяку.

Я налив по келиху, подав, почаркувалися і випили.

Познайомилися ми з Любушкою багато років тому, коли я служив в охоронному відділенні й мусив приїхати в Одесу, щоб виручати з халепи тодішнього начальника, штабс-капітана Мельникова. У нього теку з важливими документами вкрали, за що він пішов би під суд. Я теку знайшов, а в пошуках довелося познайомитися з людьми Бенціона Кріка. Ну а Любушка в одному з закладів Кріка працювала і нам суттєво допомогла. Попросила і їй допомогти втекти з Одеси, бо заморилася вона вже в борделі працювати. Ми зробили їй документи і з Одеси вибратися допомогли. Любушка тоді виїхала до Англії і, як потім чув, дуже непогано влаштувалася. Спочатку за капітана заміж вийшла, а як той потонув разом із кораблем — за якогось багатія. І ось тут, у Барселоні зустрілися. Мало того, що тут, так ще й упізнала.

— Про що думаєш, Ванюшо?

— Та про те, що впізнала ти мене. Стільки ж років минуло, я ж не помолодшав.

— Та чого ж не впізнати, коли я журнали з пригодами передплачувала. Жодного числа не проминула! Тільки дивувалася, що Ванюша витворяє.

— А як знала, що то я?

— Та одразу, коли почула про Івана Карповича Підіпригору, славетного сищика, про тебе подумала. Бо вже тоді, в Одесі, видно було, що далеко підеш. А тут портрет твій перший у журналі надрукували. Ну, тут уже не переплутаєш. Стільки років читала я твої пригоди, а то сиджу на яхті, нудьгую, дивлюся на набережну, коли бачу — Ванюша з якоюсь дамою! Я спочатку очам своїм не повірила, за зорову трубу схопилася, справді ти, Ванюшо, ти! Я наказала матросу пляшку шампанського віднести. Сподіваюся, дама не образилася?

— Та ні, а ось я здивувався, бо думав, що нікого знайомого тут немає. А воно отак. Що ти тут робиш, Любушко?

— Відпочиваю і чекаю на чоловіка. Він мусить приїхати у відпустку з фронту.

— Воює?

— Так, командує одним із полків. Він же аристократ, блакитна кров, щоправда, дещо зіпсована одруженням із простолюдинкою. — Вона посміхнулася, підняла келих. — Ну, будьмо!

Ми ще випили.

— А ти що тут робиш, Ванюшо?

— Приїхав до доньки.

— О, це до Моніки? Читала про неї. Скільки їй зараз?

— Шість років.

— Схожа на тата?

— Аж занадто. Вже провадить розслідування і грається з пістолетом, щоправда, незарядженим.

— О, бой-баба! Люблю таких! Познайом!

— Не можу.

— Чому? Та жінка буде проти?

— Любушко, допоможи мені.

— Звісно, допоможу. А що трапилося? Гроші потрібні?

— Гроші є. Мені потрібно втекти з Барселони. Мені і моїм дівчатам.

— А що таке? Вам хтось погрожує?

— Французька розвідка. — Вирішив не таїтися і говорити правду, бо хотів, щоб Любушка знала, на яку небезпеку наражається.

— Ці хоч чого?

— Хочуть погратися мною, як пішаком у шахи. А я не хочу. І вони про це здогадуються. Оточили, назирці ходять. Треба тікати, тільки незрозуміло як.

— Ванюшо, що ж тут незрозумілого? Сідаєш до мене на яхту — і відвезу тебе куди треба.

— Любушко, це може бути небезпечно. Французька розвідка. Подумай.

— Ця яхта під англійським прапором, жаборізи сюди не зайдуть. Та і звідки вони дізнаються, що ти тут? Куди тебе відвезти?

— В Англію.

— У нас є будинок у Сасексі, це на півдні, там досить непоганий клімат. Звісно, не Барселона, але все ж. Можете пожити там.

— Ні, жити є де, нам головне виїхати.

— Ми будь-якої миті готові підняти якір. Вугілля завантажене, харчі й вода також.

— А твій чоловік?

— Він приїде десь за тиждень і не буде проти, якщо я зустріну його не в Барселоні, а в Ла-Коруньї.

— Любушко, я компенсую всі витрати.

— Ванюшо, не хвилюйся за це. Мені так нудно тут, що я готова на все! А тут утеча разом із найкращим сищиком імперії! Про що ще можна мріяти? Коли?

— Спробую все владнати завтра. Десь по обіді.

— Добре, Ваню, з обіду накажу тримати котли напоготові.

— Дякую, Любушко. Аж не вірю власному щастю.

— Ну, Ванюшо, ти зробив за своє життя багато добрих справ. Тепер тобі за них віддячують. Нічого дивного.

Я налив іще коньяку. Ми випили, трохи поговорили, потім я пішов додому, готуватися. Наблизився до сусіднього двору, заліз у садок, посидів у темряві. Почув тихеньке сопіння. Шпик спав. Обережно пройшов до сусідського двору, заліз у наш сарай. Вже хотів поставити кошик, коли знову почув сопіння. Зовсім поруч. Хтось спостерігав за ходом? Сидів у сараї? Я завмер. Зашаруділо, наче хтось перевертався уві сні. Солодко плямкнуло. Господи, це дитина! Дитина! Якийсь безхатько, що заліз переночувати? Мабуть. Я тихенько прикрив кошиком хід і вийшов. Озирнувся. Обережно зайшов, піднявся до себе. Хотів лягати спати, але схотілося почути дихання Моніки. Прокрався до її кімнати, прочинив двері й прислухався. Тихо. Зовсім тихо. Зайшов, чиркнув сірником. Побачив, що ліжко порожнє. Спочатку мене охопив переляк, майже паніка: здалося, що доньку викрали. Французи завдали удару першими, аби вже точно тримати мене на гачку! Я скривився, схопився за браунінг. Потім подумав, що коли дитину крадуть із ліжка, воно не залишається ось таким зразково заправленим. Може, Моніка пішла спати до Єлизавети Павлівни? Але не схоже було, щоб вона боялася спати сама. І тут я згадав сопіння в сараї. Господи! Побіг туди. Обережно зайшов. Не хотів налякати дівчинку, присів на віддалі.