Одіссея найкращого сищика республіки

— Ті чоловіки зовсім не ховаються. Ідуть відкрито. Це ж неправильно?

— Коли як, Моніко. Інколи краще, щоб той, за ким ти слідкуєш, не знав про це. Але часом краще, щоб знав. Так ти тиснутимеш на нього. Показуватимеш, що йому нікуди не дітися, — пояснив я доньці. Вона уважно слухала. Повернулися дівчата з чайником. Ми всілися смакувати тістечками. Потім я сказав, що прогуляюся.

— Дотримуєтеся давніх звичок, Іване Карповичу. — Єлизавета Павлівна усміхнулася.

— Так, після їжі обов’язково прогулятися, щоб мамон не заводився. — Я усміхнувся у відповідь.

— А можна, і я з вами? — спитала Моніка.

— Звісно! Ходімо!

Ми вийшли на вулицю, за нами рушило одразу четверо і поїхала машина. Їх стояло аж дві. Ці французи працювали старанно.

— Бачите їх? — спитала Моніка.

— Бачу, доню.

— Ми спробуємо втекти?

— Ні.

— Я швидко бігаю.

— Ні, тікати будемо, коли все буде готово. А до того треба зберігати спокій, — пояснив я. Ми пішли у бік моря. Не поспішав, щоб Моніці було не важко. Вона старанно тупотіла, іноді обережно озиралася. Не просто так. То наче дивилася у вітрину крамниці, то присідала, щоб зав’язати шнурок на черевичку, або озиралася на велике авто з чорношкірим водієм, та кожного разу встигала подивитися назад. Я відчув ніжність. Моє дитя.

— Коли заморишся, скажеш, я візьму тебе на руки.

— Ні, я не хочу на руки.

— Мені ж неважко.

— Я вже доросла. Куди ми ідемо?

— До моря.

— Є коротший шлях.

— Веди.

Вона провела мене.

— А ви плавати вмієте? — спитала Моніка.

— Так, але не дуже люблю. — Я згадав, як випливав у холодному морі до румунського берега.

— А я люблю. Мене Ліза навчила. Вона добре плаває. І Кейт теж.

— Тобі добре з ними?

— Так, дуже. Вони мої найкращі подруги.

— Але зазвичай у дітей є батьки.

— Не зазвичай. В Антоніо, який живе на нашій вулиці, батько помер, а мати поїхала на заробітки до Франції, і про неї вже кілька місяців не чули. Я б хотіла це розслідувати, але Антоніо проти, він боїться дізнатися погані новини й тільки плаче. А у Лоли є тільки тітка.

— Ну, буває по-різному, але здебільшого...

— Моя мати померла, а мій батько був на війні.

— Я — твій батько.

— Я знаю. Ви, — кивнула вона. — А у вас же були пригоди, коли ви пливли сюди? Розкажіть.

Я б хотів розповісти їй про щось веселе, смішне, світле, про що можна розповідати дітям, але вся подорож сюди була переповнена насиллям і кров’ю.

— Це були не дуже веселі пригоди.

— Розкажіть які є. Мені цікаво.

— Ну, добре. — Я почав розповідати, як шукав доньку інженера Бойда.

Моніка уважно слухала. Потім спитала, чому донька не спробувала втекти як не від викрадачів, то від фальшивих батьків.

— Вона була дуже налякана, — пояснив я.

— Не можна лякатися!

— Не завжди людина може обирати, інколи вона просто лякається й нічого не може вдіяти.

— Треба триматися, — серйозно сказала Моніка. — Я дуже боюся павуків. Але так не можна. Тому я взяла павука і тримала його в долоні, поки було страшно. А тепер я вже їх не боюся. Не хочу боятися.

— А ти знаєш, що павуки бувають отруйні?

— Отруйні?

— Як змії. Коли я служив у Туркестані, то бачив таких. Від їх укусу людині могло стати дуже погано.

— Цей павук мене не кусав, — розгублено сказала Моніка.

— Добре, що так. Але наступного разу краще знати про всі небезпеки перед тим, як боротися зі страхом. Не бійся боятися. Всі люди бояться.

— І ви?

— І я. Інша справа, що не треба давати страху владу над собою. А боятися можна.

— Я думала, що ви не боїтеся.

— Боюся, — кивнув я і подумав, що найбільше я боюся за неї. Немає переляканіших людей, аніж батьки. Тому Моніка і є жаданою метою для тих, хто хоче мене використати.

— Більше я не братиму в руки павуків, — пообіцяла Моніка.

— Правильне рішення.

Ми пройшли далі, вийшли на набережну. Моніка почала розпитувати, на чому я плив сюди. Але я плив на якихось бляшанках, а тут стояли розкішні яхти багатіїв. До яхт під’їздили машини, з них висипали товариства добре одягнених людей. Чоловіки в чорних костюмах і метеликах, жінки у розкішних сукнях. Я подивився на Моніку. Вона за чимось захоплено спостерігала. Я придивився, куди вона дивиться. Ні, зовсім не на блискучий натовп, що піднімався на одну з яхт, де якраз заграв оркестр. Вони дивилася на пірс.

— А ось той дядько, у сірій куртці, забрав гаманець у того, в пенсне, — сказала Моніка. Я подивився у бінокль, який належав Моніці. Ага, чоловік у сірій куртці неквапливо віддалявся, потім передав гаманець якомусь підлітку, той побіг геть. Чоловік у пенсне захоплено дивився на людей із яхти й думати забув про власні кишені.

Я перевів бінокль на низку яхт. Побачив ту, власниця якої надіслала мені пляшку шампанського. «Love», любов тобто. Чи, може, кохання? Зараз на яхті лише дрімав біля трапа черговий матрос, більше нікого видно не було.

— Куди ви дивитеся? — спитала Моніка. Я повернув бінокль на пірс. Там метушився чоловік у пенсне, який нарешті помітив зникнення гаманця.