Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
Ми вийшли на якийсь пустир, посередині якого розгорнулося величезне будівництво. Купа башт незвичної форми тягнулася до неба маленьким лісом. Я аж зупинився, здивований побаченим.
— Що це? — спитав у Рішара.
— Це? Собор Святого Сімейства. Його почали будувати років тридцять тому, досі будують. Мабуть, не добудують ніколи, бо архітектор божевільний.
— Але яка ж краса!
— Дисципліна важливіша за красу. Ходімо! — сказав невдоволений Рішар. — Хочу вас попередити щодо можливих вибриків. Ви втекли від болгар, утекли від італійців, але тут би я не радив вам спробувати тікати знову. Бо французька розвідка — це значно серйозніше, повірте. Вами займається кілька десятків наших агентів. І ми налаштовані вкрай серйозно.
— А як іспанська влада ставиться до того, що чужа розвідка працює на її території?
— Прихильно ставиться. Ба більше, нам виділено півсотні поліцейських. Краще навіть не намагайтеся втекти чи вивезти доньку. Вам не вдасться. Коли виконаєте нашу роботу і розгромите мазепинців у Києві, зможете повернутися до Барселони. Якщо, звісно, схочете. Але я думаю, у вас будуть блискучі політичні перспективи в республіканській Росії, де походження більше не матиме значення, а здібності й відданість новому державному устрою забезпечуватимуть блискучу кар’єру. Не виключаю, що за кілька років я говоритиму з генералом Підіпригорою. Як вам така перспектива?
— Захоплює, — погодився я. А сам подумав, що цей француз погано працює. Якби він добре підготувався до моєї вербовки, прочитав би мої пригоди і зрозумів, що все можна зробити, але не можна примусити Івана Карповича. Ніхто ніколи не міг мене примусити. І зараз я не збирався комусь служити. Я не хотів, щоб Моніка ставала заручником чиєїсь гри і щоб на неї тиснули. Ніколи такого не буде.
— Тоді завтра ви їдете до Кале, там отримаєте найповніші інструкції й вирушите до Мурманська.
— Нікуди я завтра не попливу. Я не бачив доньку майже три роки! Я плив сюди, щоб побути з нею! І я побуду.
Ми обмінялися поглядами.
— Скільки вам потрібно часу?
— Місяць.
— Тиждень. Справа не чекає. Центральна Рада в Києві дуже нас хвилює, і ми не можемо на місяць залишити все як є. Тиждень — і за сім днів ви відбудете до Росії.
— Тиждень занадто...
— Цей термін не обговорюється! Тиждень, враховуючи нинішній день. І цей тиждень ми будемо надавати вам інструкції. По кілька годин на день. Завтра об одинадцятій ви маєте прибути за цією адресою. — Офіцер подав мені аркуш. — Там ми почнемо навчання. Це забиратиме три години щодня. В інший час ви можете бути вільні. І пам’ятайте, що ми спостерігаємо за вами і за вашою донькою. Будь-яка спроба втекти розцінюватиметься як злочин проти Франції. Утечете — ми арештуємо дитину! Чуєте? Думаю, у вас вистачить відповідальності не робити доньці зле. Тепер можете бути вільні. — Полковник кивнув мені і пішов геть.
Я подивився йому услід і став повертатися додому. Ми пройшли досить багато, але в мене була пам’ять філера і дорогу я запам’ятав. Знову проходив біля будівництва, підійшов ближче, щоб роздивитися. Здавалося все дивовижним, у нас так церкви не будували. Але щось у цьому було величне й урочисте. Десь угорі, на риштуванні, гомоніли будівельники, схожі знизу на птахів. Я перехрестився і пішов. Треба думати, як тікати. Не самому, а з дівчатами. Це важко. Вже коли підходив до будинку, помітив стеження. Ці хлопці навіть не ховалися. Кілька сиділо і уважно спостерігало. Я зайшов, дівчата пили чай.
— Хто то був, Іване Карповичу? — спитала Єлизавета Павлівна. Вона була помітно стривожена.
— А за нами слідкують. І з вулиці, і зі двору, — доповіла Моніка. — Я їх у бінокль помітила.
Невеличкий бінокль висів у неї на шиї.
— То що? — Єлизавета Павлівна уважно дивилася на мене. Я подумав, чи могли французи купити її? Або Кейт? Кейт я зовсім не знав, Єлизаветі Павлівні я довіряв, хоча... Вона була закохана, а це почуття робить людину вразливою. На неї могли впливати через Кейт чи через погрози на адресу Кейт.
— Той пан був із французької розвідки. Вони хочуть використати мене у своїй грі в Росії, куди я мушу повернутися.
— Не можна давати себе використовувати, — сказала Моніка і подивилася на Єлизавету Павлівну. — Так же?
— Так, — кивнула Єлизавета Павлівна. — І що ви плануєте робити?
— Виконувати вимоги. Бо вони погрожують вам і Моніці.
— Я їх не боюся! — сказала донька, і я помітив, як розширилися ніздрі її носика, а очі заблищали гнівом.
— Іване Карповичу, і ви хочете, щоб я повірила в це лайно? — спитала Єлизавета Павлівна. — Що ви будете робити те, що кажуть люди, які погрожують вашій доньці? Та ніколи я в таке не повірю! Що ви плануєте робити?
— Про плани краще мовчати, — авторитетно заявила Моніка. Ми подивилися на неї, я усміхнувся.
— Єлизавето Павлівно, я спробую зробити все якнайкраще. Ви, будь ласка, не хвилюйтеся.
— Не довіряєте мені?
— Іване Карповичу, Лізі можна довіряти, — запевнила Моніка.
— Я довіряю, але мені немає чого сказати. Коли буде, ви перші почуєте. А поки що мені щось хочеться випити. Де та пляшка, яку нам подарували?
Єлизавета Павлівна принесла пляшку шампанського, яке ми отримали на набережній. Ми випили. Я було взявся ще наливати.
— Іване Карповичу, можна вас на хвилинку? — попросила Єлизавета Павлівна, перезирнувшись із Кейт.
— Так, звісно. — Ми вийшли на балкон.
— Іване Карповичу, пам’ятаєте про моє прохання? — спитала Єлизавета Павлівна. Вона хвилювалася.
— Через нові обставини воно скасовується? — здогадався я.
— Ні. Ми хочемо дітей або дитину. Кейт у захваті від вас. Вона каже, що ви будете чудовим батьком.
— Я не можу захистити свою єдину доньку. Ви розумієте, що за моєю дитиною полюватимуть?
— Про ваше батьківство ніхто не знатиме. Ми знайдемо, на кого записати дітей, про це можете не хвилюватися. І ми не вимагатимемо грошей на виховання. Це будуть наші діти, ми самі дамо їм раду. Я розумію, що зараз ви хвилюєтеся через нові проблеми. Але зрозумійте і нас, Іване Карповичу. Жінка може завагітніти лише в окремі дні. І сьогодні ці дні починаються у Кейт. Якщо ви згодні, ми б хотіли почати зараз.
— А Моніка?
— Я вийду з нею прогулятися. До цукерні тут неподалік. У Моніки є там улюблене тістечко. То як?
Я мовчав, думав.
— Іване Карповичу, я знаю, що ви не любите, коли вас до чогось примушують. І я не хочу цього робити. Я зрозумію будь-яку вашу відповідь. Але я дуже прошу вас. Ви знаєте, що я не люблю просити. І вас я ніколи ні про що не просила. А ось зараз прошу.
— Якщо все вдасться, я хочу мати право бачити дитину.
— Звісно. Але таємно. Ми не хочемо привертати увагу. Якщо хочете, ми можемо скласти письмовий договір.
— Мені цілком вистачить вашого слова, — запевнив я.
— Нам також. То ви згодні?
— Так. Але попереджаю, що в найближчі дні нам доведеться тікати звідси. — Це я шепотів на вухо.
— Куди?
— Не знаю, але тут залишатися не можна. Бо французи не відчепляться від вас.
— Ми будемо готові, — кивнула Єлизавета Павлівна.
— Ну, тоді вам час сходити по улюблені тістечка Моніки.
— Моніко, серденько, ми сходимо до цукерні? — спитала Єлизавета Павлівна гучніше, щоб мала почула.
— Залюбки! — зраділа донька. Вона вийшла і уважно подивилася на нас обох. Вона не могла нічого чути, бо ми говорили тихо і були на дальньому кінці веранди. Але в Моніки був такий погляд, наче вона бачила нас наскрізь.
— Моніко, подивишся, чи йтиме хтось за вами. Добре?