Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Доню, вона може бути небезпечна. Я б хотів, щоб ти залишилася разом із Єлизаветою Павлівною та Кейт. А потім, коли закінчу, я приїду по тебе, і ми повернемося на хутір. Там я писатиму про свої пригоди й відмовлятимуся від усіх справ, щоб бути разом із тобою. Весь час.
— Не треба відмовлятися. Я хочу розслідувати справи!
— Доню, це не дитяча справа.
— Я — доросла, — сказала вона і рішуче подивилася. В неї було темно-русяве волосся, як у мене, і зелені очі, як у Ізабелли. Характер наш, спільний.
— Доню, я б не хотів, щоб ти займалася тим, чим і я.
— Чому?
— Бо через свою роботу я змушений зустрічатися з найгіршими людьми в найгірших виявах. Злочинці, негідники, брехуни, які коять щось погане. Ти наче копирсаєшся в помийниці, куди викидають різноманітне людське сміття. Краще займатися чимось іншим, щоб бачити добрих людей.
— Але у твоїх історіях багато добрих людей!
— Поганих усе одно більше.
— Ні, не більше. І мені цікаво розслідувати, я буду займатися цим.
— Хіба тобі погано з дівчатами?
— Звісно, ні. Але діти мусять жити з батьками, хіба не так? Ти сам казав!
— Моніко, судячи з газет, у Росії зараз починається якийсь безлад, і чим все це закінчиться — не дуже зрозуміло, — втрутилася Єлизавета Павлівна. — Розумно буде, якщо Іван Карпович з’їздить туди сам, роздивиться, що і як, а потім уже вирішить, чи ти поїдеш до нього, чи він виїде з Росії. Я так розумію, у будь-якому разі він не схоче жити окремо від тебе.
— Так. Я сподіваюся, що йтиметься про два-три тижні. А потім я заберу тебе, — пообіцяв я Моніці. Вона чомусь спохмурніла.
— Це через ту полячку? — спитала несподівано.
— Що? Полячку? — я подивився на Єлизавету Павлівну. Вона знизала плечима:
— Ну, я ж думала, що у вас там усе всерйоз, готувала дитину. Казала, що у тата, можливо, з’явиться нова родина.
— Агнешка не хоче, щоб я приїздила? — спитала Моніка. Спокійно, без сліз, без образ. Наче доросла.
— Моніко, я не знаю, чого хоче та бідна дівчина, але мене це не хвилює. Те, що писали про нас газети, — брехня.
— Як? І що, у мене не буде братика чи сестрички? — розчаровано спитала Моніка.
— Ні, не буде. Принаймні не пані Агнешка їх народить. Мо, я чесний із тобою. Я заберу тебе, щойно розкрию справу, за яку дав слово.
— А що за справа?
— Я мушу знайти одну дівчину.
— О! Вас попросив її батько? Це як у тій історії про дівчину, продану до Австрії! Чи про доньку англійського інженера? — Очі у Моніка запалали цікавістю.
— Так, попросив батько. Її викрали в Харкові. Батько зробив мені велику послугу, фактично врятував від тюрми, я пообіцяв знайти дівчину і мушу дотриматися слова.
— А хто він, той чоловік?
— Один землевласник із Сардинії.
— То та дівчина італійка? Як мама! А як її звати?
— Альчеста.
— Альчеста. Гарне ім’я! Дуже гарне! — Моніка усміхнулася. — Вона — красуня?
— Я її не бачив особисто, але судячи з портрета — так.
— У тебе є її портрет? А можна подивитися? — Моніка аж на місці всидіти не могла, так зацікавилася. Оченята палали, мені знайома була ця цікавість.
— Так, зараз покажу. — Приніс портрет авторства Чуванова. Усі дівчата почали його роздивлятися.
— Та вона красуня! — сказала Єлизавета Павлівна. — Іване Карповичу, це вам щастить, чи ви беретеся розшукувати виключно красунь?
— Ти можеш у неї закохатися. — Моніка не питала, просто говорила, що є така можливість.
— Мені треба просто її знайти і відправити до батька, який чекає. — Я чомусь зніяковів.
— І ти знаєш, де шукати?
— Її викрали в Харкові. Спробую розпитати тамтешню поліцію, яка чомусь не схотіла розслідувати справу.
— Поліція причетна?
— Моніко, аби про щось говорити, треба побувати на місці, поговорити з людьми. Зараз же нічого не зрозуміло, крім того, що викрадення сталося майже рік тому і тепер його розкрити буде значно важче.
— Але ти зможеш, тату, — впевнено сказала Моніка. — А удвох ми б зробили все ще швидше!
Усі усміхнулися і подивилися на неї.
— Поки що зосередимося на тому, як доплисти до Англії, — запропонував я.
— Добре. А на Гібралтарі живуть мавпи. Це єдине місце в Європі, де вони живуть! — доповіла Моніка і почала розповідати про місцеві цікавинки. Я тільки дивувався, як вона все пам’ятала.
Десь за дві години припливла Любушка.
— Ледь вибила дозвіл. Доведеться ризикувати, Ваню. Кажуть, німці полюють за караваном кораблів, який пливе з Південної Африки. Начебто не мусять цікавитися такою дрібною дичиною, як ми, але, знаєте, поки чекаєш на лося, чому б не підстрелити й ховрашка? То як, пливемо?
— А що про французів чути? — спитав я. Аби сам, поплив би без вагань, але з Монікою зробився дуже обережним.
— Шукають вас. Звинуватили у вбивстві громадянина Іспанії, тепер іспанська поліція за вами теж полює.
— Зачекайте, яке вбивство? Я нікого не вбивав!
— Тіло морозивника знайшли у будинку. Там якась темна історія, бо сусіди чули крики, але французи твердять, що криків не було, а бідолаху вбили ви перед тим, як утекти.
— Брешуть.
— Не сумніваюся. Їм просто легше шукати вбивцю.
— Треба плисти. Інакше тата можуть арештувати,— сказала Моніка. І тут із нею важко було не погодитися.
Ми відпливли увечері, щоб вийти в океан вже у темряві. Пливли без вогнів, ховалися. Дорослі по черзі чергували на носі, щоб побачити чи почути попереду кораблі. Моніка попросилася зі мною. Сиділа на руках і уважно прислухалася. Не починала розмов, не жалілася, що нудно, не засинала. Я знову дивувався, як рано подорослішало це дитя.
Після чергування я не спав, прислухався, готовий підхопитися, забрати Моніку і бігти до шлюпки. Прийшла Кейт, удень у нас не вийшло, бо я не хотів нікого бентежити. Тепер же спочатку нічого не виходило, бо я прислухався і чекав тривоги через можливу появу німецького підводного човна. Але потім Кейт зуміла відволікти мою увагу.
Я задрімав лише вранці, проспав кілька годин і прокинувся від того, що перестав працювати двигун. Підхопився, побачив Моніку, як тримала палець на губах. Показувала, щоб мовчав. У каюту забігла Єлизавета Павлівна. Трохи перелякана.
— Що? — пошепки спитав я.
— Французький військовий корабель. Наказав зупинитися. Зараз до нас пливе шлюпка з офіцером і півдесятком солдат. Люба попросила сховатися.
— Лізьте в шафу, — наказав я. Допоміг дівчатам, сам заліз під ліжко. Звісно, при ретельному обшуку нас би легко знайшли. Але, якби справа обмежилася лише оглядом, шанс би був. Я лежав і прислухався. Доводилося лише чекати і сподіватися, що все якось владнається. Інакше французи заберуть Моніку. І її вже буде важко звільнити. Доведеться грати під чиюсь дудку. Цього я дуже не любив, але що ще було робити? Стиснув зуби. Як французи змогли здогадатися про цю яхту? Помітили, що вона несподівано вийшла з Барселони? Чи просто зупиняли всі кораблі, які йшли з Середземного моря до Англії?
Спочатку Любушка заговорила лагідно, мабуть, віталася й питала, у чому річ. Француз щось відповів. Любушка заговорила вже обурено. Француз на чомусь наполягав, вона спростовувала. Балакали хвилин десять, потім замовкли. Далі загуркотів двигун. У каюту зайшла Любушка.
— Ваню, де ти, налий мені випити, — попросила. Я вискочив з-під ліжка, побіг до шафи з напоями, щедро налив у келихи, роздав і дівчатам, які вже вилізли з шафи.
— Хотіли жабоїди яхту обшукати. Мовляв, відпливли ми з Барселони, а саме там зник якийсь дуже важливий німецький шпигун. Чуєш, Ваню, як у них усе швидко змінюється. То був убивця, кримінальник, а тепер німецький шпигун. І в них була підозра, що той шпигун на «Любові». Я сказала, що ці підозри даремні, й відмовила в обшуку — мовляв, це принизить мене, піддану його величності короля Едуарда. Жабоїд напирав, а я нагадала, що я дружина командира англійського полку, чий дядько засідає в палаті перів, а кузен товаришує з принцом Георгом, і вторгнення на яхту буде розцінено як акт агресії. Я йому наплела, що Англія з війни вийде й підпише сепаратний мир з Німеччиною, якщо мою яхту обшукають. І ось цей жабоїд, молоденький лейтенант, зніяковів, попросив пробачення і дозволив продовжити свій шлях. За вашу удачу, Іване Карповичу. Ви були і залишаєтеся улюбленцем долі!