Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Так убивць і не знайшли?
— Ні. Бо ж незрозуміло, де шукати.
— Може б, у документах удома в нього подивилися?
— Так у тому й біда, що документів теж не знайшли, бо згоріла кімната, яку Супруненко винаймав. Зі всіма меблями, речами й документами.
— Зовсім підозріло!
— Так, але керівництво наказало у справу не встрявати. Мовляв, слідчий він колишній, а зараз простий посполитий, не треба скандал зчиняти. І так же всі скаржаться, що поліція нічого не робить. А як робити, коли призначений губернський комісар від Тимчасового уряду наказав нікуди не лізти, щоб не викликати невдоволення населення? Ми й не ліземо. Тільки як ми не ліземо, так до нас лізуть! Перестали поліцію поважати! Ще в містах сяк-так, а по далеких селах бозна-що коїться!
— А хто слідство по Супруненку вів?
— Слідчий Бронзит.
У слідчого Бронзита я дізнався, що вбивство було вкрай загадковим. Невідомо було, ані до кого їздив, ані з якої причини.
— А ще голова! — сказав слідчий, чоловік років за шістдесят, із широкими сивими бакенбардами. Ми сиділи у нього вдома, в невеличкому кабінеті. Я назвався родичем покійного, слідчий не дуже повірив, але три рублі налаштували його на бесіду.
— Що з головою? — спитав я. — Відрізали ж наче.
— Та в тому-то й річ, що ні!
— Як? А мені казали, що голова осторонь лежала.
— Лежала. Тільки лікарі казали, що відірвали її.
— Відірвали? Та як це можна голову відірвати? — здивувався я.
— Вони самі не знали. Обличчя аж посиніло. Так враження, що вдарили по ньому. Так ударили, що голова відлетіла!
— Що це за маячня?
— Не маячня, так лікар місцевий сказав.
— Лікар чи фельдшер? — уточнив я, бо фельдшери різні бували, могли абищо молоти.
— Лікар, лікар. Там неподалік туберкульозний санаторій, тамтешній лікар тіло дивився. Він такий дивнуватий, дуже захопився цим убивством. Ми вже і справу закрили, а він усе приїздив, цікавився, натякав, що власне розслідування провадить.
— А як звати?
— Піддубний, Михайло Григорович.
— Дякую. Кажуть, покійний Супруненко перед смертю хвалився, що розбагатіти збирається?
— Було таке. Але ж прямо не говорив, усе натяками. Ну, і нетверезий був, чого тільки не бовкнеш, коли горілка тебе розігріла.
— А ось це вам не знайоме? — показав я малюнок із вензелем, який віз аж із самої Сардинії.
— Ну, схоже на вензель якийсь. Але на них не знаюся. А що це? Це загибелі Супруненка якось стосується?
— Ні, не стосується. То я просто поцікавився, хочу знайти господаря.
— На вензелях у нас знається Гервасій Гайнріхович Йоганнсен, учитель міської гімназії. У нього велика колекція вензелів і гербів, уся Харківська губернія і ще кілька сусідніх.
— Адресу не підкажете?
Вже за півгодини приїхав я до цього Гервасія. Двері відчинив молодий хлопець із важкою нижньою щелепою і розумним поглядом.
— Добрий день, мені потрібен Гервасій Гайнріхович.
— Добрий, а ви у якій справі?
— У гербовій. А ви його син? — здогадався я.
— Так, я Югурта Йоганнсен!
— Приємно познайомитися. То ваш тато вдома? — спитав я і помітив, що чимось хлопця розчарував.
— Мишку, з ким ти там балакаєш? — до нас вийшла жінка, мабуть, мати. Юнак знітився. — Добрий день, Мишку, чого ти не запросив гостя до хати? Заходьте, будь ласка!
Я зайшов до їх хати, спитав про старшого Йоганнсена. Той був на роботі, але мав ось-ось повернутися. Жінка запросила до вітальні, запропонувала чаю, і я погодився. Коли вона пішла на кухню, до мене вийшов той Югурта, чи Михайло.
— То як вас звати правильно? — спитав я.
— Мене звати Югурта! — Він усміхнувся.
— А мене — Іван.
— Ви знаєте, хто такий Югурта?
— Так, — кивнув я. — Це чоловік років двадцяти, вище середнього зросту, достатньо міцної статури і...
— Та ні! Що це за ім’я, знаєте?
— Мабуть, азіатське? — спробував здогадатися.
— Ні, африканське. Так звали одного сміливого африканського царя, який воював із римлянами. Сподіваюся, хоч хто такі римляни, ви знаєте?
— Папісти? — спробував здогадатися.
— Та ні, давні римляни.
— Це як давні греки?
— Приблизно, тільки пізніше за греків.
— Ага, зрозуміло. А ви гербами часом не займаєтеся?
— Гербами? Ні. Це мені нецікаво. Я думаю про мистецтво, про вірші, про революцію. А порпатися в забаганках задрипаних провінційних підпанків, які виводять свої роди від Рюрика чи від Геракла — ну, це ж смішно. — Хлопець уважно придивився до мене.
— А я вас міг десь бачити? — спитав він. Я був із фальшивою бородою та в окулярах, хотів, щоб про моє повернення до Росії ніхто не знав.
— Я сам із Єлисаветграда, якщо в наших краях бували, то могли й бачити.
— Та ні, не був. У вас же там степи самі, що там робити?
— Що ви! Степи — це ж чудово! Знаєте, як добре йти степом навесні в сонячний день? Коли все навколо зеленіє, коли тільки ви, степ та небо! А як там добре на зайців полювати!
— О, то ви теж мисливець? — Югурта помітно зрадів.
— Не без того, — кивнув я для підтримки розмови.
— Але смію вас запевнити, що такого полювання, як у нас на Дінці, у всьому вашому степу не знайти!
Далі хлопець почав розповідати про полювання в заплаві Дінця, та так гарно, що я заслухався. Прийшов із роботи господар. Йому сказали про мене, він одразу привітався.
— Добрий день, Гервасію Гайнріховичу. Мене звати Микита Юрійович Солодов. Маю до вас справу, бо чув про ваше знання дворянських гербів Слобожанщини.
— О, дуже радий. Залюбки вам допомогу, чим зможу. Прошу до мого кабінету.
Ми зайшли, всілися у фотелях біля невеличкого столика.
— Вибачте, а як звуть вашого сина? Югурта чи Михайло?
— Та хрещений Михайлом, але оце вигадав собі ім’я Югурта. Каже, що збирається бути поетом, а в поета не може бути прозаїчного імені. Я йому кажу, що сам Лєрмонтов був Михайлом! А він каже, що Лєрмонтов для нього не поет. І навіть Пушкін не поет! Каже, що їх треба скинути з пароплава сучасності! Уявляєте?
— Молодість, — знизав я плечима.
— Ой, не кажіть. Прошу, сідайте! — Він вказав на фотель, сам сів у другий. — То яка у вас до мене справа?
— У мене є малюнок із фрагментом вензеля, який, можливо, належить одній з місцевих дворянських родин. Хотів би показати його вам, може, вгадаєте, якій саме.
— Так, покажіть.
Я подав йому аркуш з малюнком, який віз із самої Сардинії. З подивом помітив, як Йоганнсен, тільки-но побачивши малюнок, розхвилювався й почервонів. Важко задихав, на лобі виступив піт.
— Я... я... мені не знайомий цей вензель, — видихнув він і перелякано подивився на мене.
— Гервасію Гайнріховичу, брехати ви зовсім не вмієте. Навіщо робити те, що не вмієш? — здивувався я.
— Що ви маєте на увазі? Я не знаю...
— Знаєте. По вас же помітно, як ви захвилювалися. Бачу, ви стикалися з цим вензелем...
— Я бачу його вперше. Вперше! — Йоганнсен подивився на мене і миттю відвів погляд.
— Слухайте, ви ж викладаєте в гімназії? От що ви робите, коли школяр бреше вам у очі? — поцікавився я.
— Ви з поліції?
— З поліції? Ні, я простий міщанин. А ви кажете правду тільки поліції?
— Слухайте, мені не потрібні неприємності...
— Я питаю лише, де ви бачили цей малюнок. Ви скажете, і я піду звідси. Ось і все, жодних неприємностей.
Йоганнсен важко дихав, потім узяв портсигар.
— Не бажаєте?
— Ні. — Я чекав і дивився на нього. Він узяв цигарку, потім повернув її в портсигар.
— А чого ви цікавитеся ось цим? — він кивнув на малюнок.
— Бо я дуже допитлива людина від народження. — Відчував, як млосно ставало на серці. Здається, зовсім випадково я взяв слід. Не знав, куди він приведе, але радів йому, наче дитина. Бо ж не хотів затримуватись ані на день. Швидше б розплутати цю справу і повертатися до Моніки.