Одіссея найкращого сищика республіки

— А в тебе є пістолет? — спитала Моніка.

— У мене? — Я був трохи заскочений питанням і чомусь вирішив збрехати. — Ні. Звідки?

— А в пригодах у мого тата завжди є пістолет, — сказала Моніка розчаровано, потім придивилася до мене. — У вас піджак випинається. — Показала на внутрішню кишеню, куди я засунув зброю. Колись у мене був такий костюм, що пістолета під ним не було видно. Але не зараз. — А навіщо ви збрехали?

Вона спитала суворо, дивилася прискіпливо. Я захвилювався. Потім видихнув. Господи, дитині шість років, і що — я не впораюся з нею?

— Добре, пістолет у мене є. Але я не хотів тобі говорити, бо подумав, що маленькій дівчинці краще не знати про зброю.

— Я не маленька.

— Тобі шість років.

— Маленька — це до трьох. А я вже давно не маленька.

— Добре, ти не маленька. Це я помилився.

— І у мене є пістолет. — Вона озирнулася, засунула руку в мішок, куди вже поскладала частину ведмедиків, узяла звідти дамський браунінг. Мене наче по голові вдарили. Я намагався усміхнутися, хоча мені було зовсім не смішно.

— Де ти його взяла? — спитав я тихенько.

— Мені купила Ліза.

— Що? — я підхопився, щоб спитати у Єлизавети Павлівни, що це вона творить.

— Та заспокойтеся, не треба кричати. Я вам усе поясню.

Я подивився на неї. Шість років! Дитина! Господи, я в такому віці пас гусей, крав у них варену картоплю, грів ноги у свіжих коров’ячих кізяках і бігав із дубцем, наче з шаблею, воював із татарами. А тут ось таке серйозне, доросле, старе, як казали у нас у селі про занадто розумних дітей.

— Просто більшість людей у світі добрі. Але є і погані. І коли погані приходять, їх треба бути готовими зустріти. У Лізи є наган, а у Кейт — револьвер «веблей». Жінки слабші за чоловіків, вони мусять мати зброю, щоб захищати себе, щоб була рівність і сила вирішувала не все. — Моніка сховала браунінг. У мене аж серце заболіло.

— Господи, обережніше, він же може вистрелити!

— Не вистрелить. Він не заряджений. Ліза пообіцяла, що я зможу зарядити його, коли мені виповниться десять років. Не так і довго вже чекати. А покажи свою зброю.

— Це не іграшка!

— Я ж прошу показати зброю, а не іграшку, — здивувалася Моніка.

— Ну, добре. Ось. — Я вийняв браунінг. Розрядив його, забрав обойму.

— О, браунінг. Мій тато завжди користувався браунінгом.

— Слухай, Моніко, я ж твій тато! — сказав тихо.

— Я знаю. Але поки що не відчуваю. Треба почекати. Бо поки ви просто дядько. — Вона взяла браунінг. Упевнено, так не всі дорослі беруть. Дивилася на зброю захоплено. — Він гарний, так?

— Слухай, це зброя.

— Я люблю зброю.

— Дарма. Зброєю часто скоюють злочини.

— У злочинах винні злочинці, а не зброя, — сказала дівчинка. З цим важко було сперечатися. Мені схотілося змінити тему. Я попросив повернути браунінг.

— Слухай, а ти знаєш якісь віршики чи пісеньки?

— Я знаю колискову, яку співаю своїм ведмедикам, коли вкладаю їх спати. — Моніка взяла сіре ведмежа, почала його чукикати та наспівувати: