Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Але звідки це в неї?
— А ви не здогадуєтеся? Вона любить свого батька, сумує за ним, знає, що він сищик. Вона читала історії про його пригоди, де він блискуче розплутує різноманітні злочини. Ким, по-вашому, вона б мусила хотіти стати?
— Сищик — це не заняття для дівчини!
— Чому?
— Ну як чому! Це чоловічий фах! Суто чоловічий!
— Слухайте, зараз усе дуже швидко змінюється. Авіація була теж суто чоловічою, а потім я читаю у вас про Афродіту Клейнміхель, яка літає не гірше за чоловіків. Так само і з сищиками. Не думаю, що дівчина не може розслідувати злочини.
— Не може, бо це дуже небезпечно! Я не хочу кожного разу прокидатися в холодному поту і думати, чи не трапилося чого з моєю донькою!
— Іване Карповичу, в мене немає дітей, і я, можливо, чогось не розумію. Але я впевнена, що коли хочеш спокою, дітей краще не мати взагалі. Влаштовувати їхнє життя так, щоб вам було спокійно, теж неправильно. Моніка, хоч їй тільки шість років, — розумна і відповідальна дівчинка. Вона стане в житті тим, ким схоче. І вам, Іване Карповичу, краще допомогти їй у цьому, а не ламати за своїм розумінням. Це така вам мені порада.
— Я думав, вона з ляльками бавиться у родину. Ну, вона — мати, а в неї дітки, як звичайно дівчатка бавляться, — спробував пояснити.
— Моніка — незвичайна дівчинка. Вона бавиться тільки з ведмедями й весь час щось розслідує. От у сусідів кота вбили, і Моніка це теж розслідувала. Найцікавіше, що вона знайшла вбивцю! Так-так! Спочатку з’ясувала, що у бакалійника жив папуга, потім кіт пташку видряпав із клітки і з’їв, залишивши пір’я. Потім пішла поговорити з бакалійником і помітила подряпані руки у хлопчика, який допомагав у крамниці. Поговорила з ним, і він у всьому зізнався. Ваша кров, Іване Карповичу, що тут поробиш?
Я тільки кивав, знову розгублений, бо все сталося зовсім не так, як я думав. Ми повернулися в кімнату. Моніка розповіла, як у сусідів почали зникати яйця з сараю і як вона зайнялася цією справою і з’ясувала, що яйця краде бродячий собака Лоло.
— Але ми не сказали про це сусідам, бо вони могли зробити Лоло погано, а ми цього не хотіли, бо Лоло добрий, просто трохи невихований. Так? — спитала Єлизавета Павлівна.
— Так. — Моніка задоволено усміхнулася. — Але ми закрили дірку під парканом, Лоло не зміг заходити у двір, і яйця більше не зникали. За це мені подарували пакет цукерок. Хочете? — спитала мене. Зверталася до мене на «ви». Ну, до батьків і треба на «ви», але от до Єлизавети Павлівни Моніка була на «ти», і мені б теж хотілося, щоб ми з нею були наче друзі. Але вирішив не поспішати.
— Цукерки? Так, із превеликим задоволенням, — кивнув я.
Моніка пішла до себе в кімнату і принесла звідти цукерок. Пригостила і мене, і Єлизавету Павлівну, і Кейт. Остання уважно роздивлялася мене, а потім шепотілася про щось із подругою. Вони відійшли на балкон.
— А в тебе є пістолет? — спитала Моніка.
— У мене? — Я був трохи заскочений питанням і чомусь вирішив збрехати. — Ні. Звідки?
— А в пригодах у мого тата завжди є пістолет, — сказала Моніка розчаровано, потім придивилася до мене. — У вас піджак випинається. — Показала на внутрішню кишеню, куди я засунув зброю. Колись у мене був такий костюм, що пістолета під ним не було видно. Але не зараз. — А навіщо ви збрехали?
Вона спитала суворо, дивилася прискіпливо. Я захвилювався. Потім видихнув. Господи, дитині шість років, і що — я не впораюся з нею?
— Добре, пістолет у мене є. Але я не хотів тобі говорити, бо подумав, що маленькій дівчинці краще не знати про зброю.
— Я не маленька.
— Тобі шість років.
— Маленька — це до трьох. А я вже давно не маленька.
— Добре, ти не маленька. Це я помилився.
— І у мене є пістолет. — Вона озирнулася, засунула руку в мішок, куди вже поскладала частину ведмедиків, узяла звідти дамський браунінг. Мене наче по голові вдарили. Я намагався усміхнутися, хоча мені було зовсім не смішно.
— Де ти його взяла? — спитав я тихенько.
— Мені купила Ліза.
— Що? — я підхопився, щоб спитати у Єлизавети Павлівни, що це вона творить.
— Та заспокойтеся, не треба кричати. Я вам усе поясню.
Я подивився на неї. Шість років! Дитина! Господи, я в такому віці пас гусей, крав у них варену картоплю, грів ноги у свіжих коров’ячих кізяках і бігав із дубцем, наче з шаблею, воював із татарами. А тут ось таке серйозне, доросле, старе, як казали у нас у селі про занадто розумних дітей.
— Просто більшість людей у світі добрі. Але є і погані. І коли погані приходять, їх треба бути готовими зустріти. У Лізи є наган, а у Кейт — револьвер «веблей». Жінки слабші за чоловіків, вони мусять мати зброю, щоб захищати себе, щоб була рівність і сила вирішувала не все. — Моніка сховала браунінг. У мене аж серце заболіло.
— Господи, обережніше, він же може вистрелити!
— Не вистрелить. Він не заряджений. Ліза пообіцяла, що я зможу зарядити його, коли мені виповниться десять років. Не так і довго вже чекати. А покажи свою зброю.
— Це не іграшка!
— Я ж прошу показати зброю, а не іграшку, — здивувалася Моніка.
— Ну, добре. Ось. — Я вийняв браунінг. Розрядив його, забрав обойму.
— О, браунінг. Мій тато завжди користувався браунінгом.
— Слухай, Моніко, я ж твій тато! — сказав тихо.
— Я знаю. Але поки що не відчуваю. Треба почекати. Бо поки ви просто дядько. — Вона взяла браунінг. Упевнено, так не всі дорослі беруть. Дивилася на зброю захоплено. — Він гарний, так?
— Слухай, це зброя.
— Я люблю зброю.
— Дарма. Зброєю часто скоюють злочини.
— У злочинах винні злочинці, а не зброя, — сказала дівчинка. З цим важко було сперечатися. Мені схотілося змінити тему. Я попросив повернути браунінг.
— Слухай, а ти знаєш якісь віршики чи пісеньки?
— Я знаю колискову, яку співаю своїм ведмедикам, коли вкладаю їх спати. — Моніка взяла сіре ведмежа, почала його чукикати та наспівувати:
У неї був гарний голос, і вона ніжно зверталася до ведмедика, нарешті перетворившись на шестирічну дитину. До нас зазирнула Єлизавета Павлівна.
— О, співаєш. Як вам, Іване Карповичу? Це я навчила.
— Добре. Гарна колискова. А куди пішла пані Кейт?
— Та у хвіртку хтось постукав. А чому ви зі зброєю? — Я не сховав браунінг.
— Показували з Монікою одне одному свої пістолети. — Я трохи докірливо подивився на Єлизавету Павлівну.
— Так, Моніка любить зброю. Ти вже показувала татові браунінг?
— Чи не зарано такі іграшки?
— Ви завжди казали, Іване Карповичу, що краще дарма підготуватися, ніж бути неготовим. До речі, як вам мова Моніки?
— Чудесно. Я й не думав, що ви так добре знаєте українську.
— Довелося трошки посидіти над словниками, але в нас усе вийшло. Так, Моніко?
— Так, Лізо. — Вона кивнула.
У кімнату забігла Кейт. Вона лопотіла щось англійською, я нічого не розумів, але з тону зрозумів, що знову якісь неприємні сюрпризи.
— Хтось прийшов, до вас, — сказала мені Моніка.
— Ти англійську знаєш? — здивувався я.
— Так, Ліза каже, що мови треба знати.
— Тут вона права, — кивнув я. Дивився на жінок, бачив, що вони стривожені.
— Іване Карповичу, прийшов якийсь чоловік, хоче з вами поговорити, — сказала Єлизавета Павлівна.
— Ну, хоче — то поговоримо. — Я вставив обойму.