Одіссея найкращого сищика республіки

— Але як ми втечемо? За нами ж слідкують.

— У мене є план, здається непоганий.

— Чудовий план, — підтвердила Моніка, що зайшла до кімнати. — Речі я вже зібрала.

— То що за план? — спитала Єлизавета Павлівна.

План був простий. Єлизавета Павлівна сходила по морозиво до морозивника, що торгував на сусідній вулиці. В нього був невеличкий візок на колесах. У візку лежали дві брили льоду з гір, які холодили морозиво. За три години морозивник постукав у хвіртку. Його пустили у двір. Я заплатив йому, Єлизавета Павлівна переклала мої інструкції. Морозивник радісно погодився все виконати. Роздягся і всівся у крісло. Я подав йому пляшку хорошого коньяку і увімкнув патефон. Сам убрався в його одяг. Натягнув на обличчя білий берет. Викинув лід і морозиво, простелив ковдру. Моніка зі своєю валізою легко вмістилася всередині. Я виїхав з двору. Єлизавета Павлівна каталонською попросила морозивника обов’язково зайти завтра й принести фісташкове морозиво, яке так сподобалося гостю. Шпики, що стояли неподалік, усе добре чули. Я кивнув і покотив візок. Неквапливо, спокійно, заїхав за ріг. Видихнув, постукав по ящику, що все добре. Через кілька кварталів допоміг Моніці вилізти. Візок ми сховали, перевірили, чи немає за нами хвоста. Його не було. Пройшлися, взяли візника і вирушили на набережну. Там я відвів Моніку на яхту, вже готову вирушати.

Сам повернувся, зайшов із сусідського садочка, побачив там шпига. Підкрався, приставив браунінг, шпиг дозволив себе зв’язати. Я пройшов до сарая, дівчата вже там чекали. Разом вийшли, я тягнув їхні валізи. Через кілька кварталів зупинили візника. Далі змінили ще двох, щоб заплутати сліди. Нарешті приїхали до набережної, на сам пірс пройшли пішки, сіли на яхту. Вона відчалила і взяла на південь. Моніка показала мапу, нам треба було обплисти всю Іспанію, щоб вийти в океан. Я познайомив дівчат із Любушкою, вони швидко знайшли спільну мову. Потім Єлизавета Павлівна нагадала мені про процедури з Кейт.

— Бажано, щоб іще три дні ви попрацювали, Іване Карповичу.

— Та ви ж знаєте, який я працьовитий. Мене від роботи за вуха не відтягнеш.

Попрацювали, повернулися якраз на вечерю. Потім Любушка вчила Моніку картярські фокуси робити, Єлизавета Павлівна щось читала, а Кейт зіграла нам на піаніно.

— Ну, гонитви наче немає? — спитав я згодом.

— Та не буде гонитви. Звідки вони знають, куди ви ділися? — запевнила Любонька.

Я вийшов на палубу. Яхта аж летіла з попутним вітром. А як вітер зникне, для котлів у трюмі готова труба. Я помітив якийсь пароплав і зайшов у салон, аби хтось мене випадково не роздивився. Наступного дня ми були вже біля Гібралтару, маленької скелі, яка, виявляється, належала Англії. Там стояло багато військових кораблів. Стали на рейді, приїхав якийсь офіцер, переговорив із Любушкою. Ми з дівчатами ховалися в каюті поруч, щоб не викликати зайвих запитань. Невдовзі Любушка повернулася, не дуже весела.

— Нас не випускають до Атлантики!

— Чому? Французи шукають? — здогадався я.

— Ні, німецькі підводні човни. Два дні тому потопили кілька пароплавів і яхт, які пливли до Англії. Тепер цивільним суднам заборонено виходити з Середземного моря. Я зійду на берег, пошукаю чоловікових знайомих, спробую виклопотати дозвіл. Як не вдасться, будемо щось думати. На палубу не виходьте. Якщо французи вас шукають, обов’язково спостерігатимуть за кораблями тут, у Гібралтарі.

— Домовилися.

Любушка шлюпкою попливла до берега, ми сиділи в каюті.

— А які ваші подальші плани, Іване Карповичу? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Довезти вас до Англії, залишити в безпечному місці.

— А якщо нас не пропустять в океан?

— Не знаю, треба буде думати.

— Можна потягом проїхати на північ Іспанії і вже там сідати на пароплав. — Моніка показала пальцем по сторінці атласу, який тримала на руках.

— Можна й так, — кивнув я.

— Тату, а ми ж попливемо до Росії разом? — спитала Моніка, і я скривився. Дуже хотів відповісти ствердно. Але я ж відповідав за Моніку.

— Думаю, ні, доню. У мене там є одна справа. Я не знаю, скільки часу вона забере.

— Я б допомагала тобі її розслідувати.