Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
Ми добряче випили, ніч я знову не спав, бо боявся кайзерівських підводних човнів, а наступного дня прибули в Плімут. Там Любушку чекала телеграма від чоловіка, який нарешті зміг поїхати у відпустку. Грошей за подорож вона не взяла, благословила нас усіх і порадила якнайкраще сховатися.
— Бо якщо вас шукає французька розвідка, може зацікавитися і англійська.
— Так, спробуємо сховатися, — пообіцяв я.
Ще кілька тижнів прожив в Англії, чекав, поки зроблять паспорт. Робив його інженер Бойд, до якого я таємно звернувся по допомогу. Не відмовив. В інженера були якісь знайомства, і невдовзі я отримав російський паспорт на ім’я Солодова Микити Юрійовича, міщанина з Петрозаводська. Потім Кейт знайшла для мене пароплав, що вирушав до Мурманська з вантажем обладнання для російських військових заводів. Ним я і відплив, узявши з Кейт та Єлизавети Павлівни обіцянку сповістити мене телеграмами, як буде радісна звістка в однієї, у другої чи в обох, бо ж процедури були з обома. Моніці я пообіцяв, що залишаю її не більше, ніж на місяць, а тоді обов’язково приїду.
Коли плив, багато мріяв про наше життя на хуторі. У багатьох краях побував я під час подорожі, у благословенних краях, а нічого кращого за хутір свій не бачив. Там збирався жити і доньку виховувати. Мрія ця видавалася близькою до здійснення.
Пошуки прекрасної Альчести
одорож до Мурманська не обійшлася без пригод. Ми підібрали чотири рятівні шлюпки з потопленого німцями пароплава. Перелякані люди розповіли, що тевтони атакували вночі, на човен до себе підібрали лише капітана, а інших залишили напризволяще. Аби був шторм, уся команда загинула б, але пощастило і з нами, і з погодою. Тепер пригощали бідолах чаєм і наваристим бульйоном. Люди плакали, не вірили своєму щастю й казали, що вже попрощалися з життям.
У Мурманську я спокійно зійшов на берег, документи підозр не викликали, та виявилося, що від’їхати непросто, бо бракує пасажирських вагонів: усі пішли на потреби фронту. Третій клас почали возити у вагонах для худоби, де встановили триповерхові нари. Я купив квиток в один із таких вагонів. Мені спочатку не хотіли продавати, бо прийняли за благородного, порадили чекати зручного вагона, а коли він буде — невідомо. Та я чекати не схотів, купив кожух і м’ятий кашкет на базарі, прийшов до каси, й там уже дали мені квиток третього класу. Я заліз на нари й заснув, хоч у вагоні було повно народу. Одні гомоніли, інші хропіли, ще й гармонь заграла, співали, а потім билися. Та мені нічого не заважало після безсонних ночей в очікуванні німецької атаки.
Я доїхав до Москви, де в бібліотеці прочитав про нафтопромисловця Шпеєрова. З подивом з’ясував, що ніяким нафтопромисловцем він не був — постачав до Баку предмети розкоші, привозив співачок і танцівниць, репутацію мав слизьку. Тому його смерті в Харкові ніхто не здивувався. Знайшов кілька згадок про Альчесту в газетах, де було сказано, що перса у неї значно кращі за голос, принаймні саме вони привертали увагу глядачів. Про зникнення були невеличкі новини, в яких обговорювали дві версії: або дівчина сама вбила Шпеєрова і втекла, або злочин скоїв якийсь невідомий, не виключено, що з мотивів пристрасті — закохався, втратив голову й наробив біди. За два тижні після зникнення з’явився маленький допис, що в справі з викраденням чарівної італійки просування немає. Більше про Альчесту не згадували.
Зараз узагалі було не до того, в повітрі відчувався неспокій, казали, що есери та більшовики готують заколоти, Тимчасовий уряд нічого не робить і годі зрозуміти, що буде далі. Мене це хвилювало менше, і того ж дня я відбув до Харкова в темних окулярах із наклеєною бородою. Не хотів, щоб про мій приїзд стало відомо. Вже остаточно вирішив розплутати останню справу і повернутися в Англію, бо Моніка не йшла з думок і я хотів бути поруч із донькою.
Поки їхав, почув розмови про напади на потяги. Селяни буцімто збігаються у банди, зупиняють ешелони і грабують пасажирів. Уже кілька таких випадків було. Поліція не втручається, бо немає наказу з Петрограда, війська прибувають, але з запізненням на день, а то й на два, грабіжники встигають сховати здобич у лісах і перетворитися на звичайних хліборобів. А ще поширюються чутки, що панські маєтки будуть грабувати. Я слухав і тільки головою хитав. Не вірилося, що влада попускає. І що ж воно далі буде? От як сюди доньку везти, коли таке робиться?
У Харкові, поки було спокійно, я поїхав до поліцейського управління і запитав про слідчого Супруненка. На мене здивовано подивилися і сповістили, що цей Супруненко помер. Загинув. Я запросив одного з городових до трактиру і докладно розпитав про обставини загибелі. Виявилося, перед загибеллю Супруненко вийшов у відставку, всіх здивував, бо мав хороші перспективи кар’єрного зростання, сказав, що заморився і хоче відпочити. З роботи звільнився десь за два місяці після зникнення чи викрадення Альчести.
— Кажуть, він добряче одного італійця потрусив, який сюди по доньку приїздив, — розповів городовий.
— А що з донькою?
— Та зникла. Їхала з одним хлюстом, потім хлюста вбили, а дівка зникла. Кажуть, гарна була, білявка, при цицьках, така, що як гляне, так аж серце тьохкає. І зникла. Приїхав батько її, а Супруненко покійний почав його за носа водити. Вмів, сердега, грошики вичавлювати. Два тижні працював, залишив італійця без копійки, а тоді порадив їхати геть і тюрмою налякав. Ну, той дурник і поїхав.
— А з дівкою що?
— А бозна. Зникла — і зникла.
— Ну хоч якісь чутки були?
— А вам та дівка цікава чи Супруненко? — спитав городовий.
— Мені цікаво, щоб служива людина в доброму гуморі була. — Налив із карафки горілки і побачив, що співрозмовник моєю відповіддю цілком задоволений.
— Та різне говорили. Одні казали, що це того Шпеєрова вбивали, і бабу з ним. Другі — що це баба і вбила, а потім утекла. Але чого б тоді батько її сюди їхав? Треті — що заради баби все й було, хтось закохався й викрав. А як воно насправді — невідомо.
— Так а з Супруненком що?
— А що? Як вийшов у відставку, одразу поїхав він на води, у Кисловодськ.
— Розбагатів?
— Ну, він же того макаронника потрусив, гроші були. Але збирався ще багатіти.
— У відставці? — здивувався я. — У відставці тільки бідніють.
— Це як із голою сракою у відставку іти. Але ж розумна людина щось та припасе на чорний день. Заробіток якийсь. А Григорій Григорович був не дурень, зовсім не дурень. Наче казав, що є у нього одна справа, після якої розбагатіє.
— А що за справа?
— Та хто ж про таке розповість? Але натякав, що справа певна. Може, у тій справі він і поїхав, коли його під Охтиркою вбили.
— Вбили?
— Вбили, вбили. І дивно якось. Гриша звідкілясь пізно ввечері вертався, неподалік від села напали на нього. Місцеві мужики вночі постріли й крики чули, але вийти подивитися злякалися. Вже вранці пішли, знайшли Супруненка без голови.
— Як без голови? Відрізали, чи що?
— Та наче відрізали.
— Щось на грабіжників не схоже. Чого б це вони голову відрізали?
— А це й не грабіжники були. Бо і гаманець цілий, і револьвер, і годинник. Ну, як цілий, мужики місцеві їх собі взяли, але коли слідство приїхало, віддали. У револьвері жодного набою не залишилося, всі вистріляв, бідолаха. Але не допомогло.
— Підстрелив когось?
— Ні, крові не знайшли.
— Чого ж так стріляв погано?
— А ось це якраз дивно, бо Григорій Григорович і на змаганнях виступав, тверду руку мав.
— А відомо, що в Охтирці він робив?
— Ні. Приїхав уранці, винайняв бричку, сказав, що хоче на Ворсклу, ліс подивитися. Але збрехав, бо рушив в інший бік. Повертався вже в сутінках, там і підстерегли його.