Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Одним із найрепрезентативніших моментів у ранній історіографії радянської України стала публікація в 1923-му «Нарису історії України» Яворського, що був спробою інтерпретувати всю історію України з марксистських позицій[811]. Багалій опублікував критичну статтю в «Червоному шляху», наголошуючи, що догматична спроба Яворського насильно втиснути минуле народу в марксистські категорії є злочином проти історичних фактів, і що Яворський насправді не зрозумів, що саме намагалися зробити українські історики минулого. Наприклад, звинувачення Яворського проти цих істориків, що, мовляв, вони переважно зосереджували увагу на царях, гетьманах і вищих класах, — просто неправда, варто лише згадати таких українських істориків народницького напряму, як Грушевський, чи значну частину робіт самого Багалія. Рецензент також вказав, що Яворський, на відміну від російських істориків-марксистів, як-от М. М. Покровський та М. О. Рожков, продемонстрував недостатню обізнаність із першоджерелами й майже повністю зігнорував такі суттєві аспекти історичного процесу, як культура й ідеологія. Також Багалію здалося радше дивним, що марксистський історик, ділячи українську історію на періоди, навіть не згадав про феодалізм. І він підсумував: професору ще слід багато чого повчитися[812].

Яворський опублікував відповідь, переповнену фразами на кшталт «науковий фетишизм» і цитатами Карла Маркса та Дьйордя Лукача. Багалій, своєю чергою, оприлюднив спростування[813]. Старший із двох полемістів узяв гору, хоча Яворський, здається, засвоїв урок. У його основній праці «Нариси з історії революційної боротьби в Україні», яку Яворський опублікував кілька років потому, не поменшало термінів на кшталт «гегемонія» й «тотальність», запозичених у Ґрамші та Лукача, але він подав і численні посилання на першоджерела.

Одним із найцікавіших так званих істориків-попутників 1920-х був Осип Гермайзе, марксист, який керував відділом методологічних і соціологічних основ та вів семінар із марксизму-ленінізму на кафедрі історії України, яку очолював Грушевський, у Києві[814]. Найважливішою його працею була монографія з історії Революційної української партії, що планувалася як початок амбіційного проекту з огляду розвитку революційного марксизму в Україні. У ній він повністю ігнорує роль російських соціалістичних партій, зображуючи український революційний процес як абсолютно відмінний від того, що відбувалося в російських містах[815]. Власне саме це, напевно, і стало причиною того, що наступних видань так і не з’явилося. Гермайзе спробував показати, що український революційний рух складався із селянських організацій і висококультурної національної інтелігенції, яка подолала свій провінціалізм і довела, що український рух нічим не поступався російському[816]. Яворський розкритикував Гермайзе за численні помилки у його праці: за відмову брати до уваги російський вплив на український революційних рух, за ігнорування всіх груп, які не були виключно українськими, та за зображення українського народу як безладної етнографічної маси. Це, за словами Яворського, нехтування класовою боротьбою та заміна марксівського підходу до історії підходом Грушевського[817]. Мало того, аж до кінця десятиліття Гермайзе став для Яворського таким собі цапом-відбувайлом. Востаннє Гермайзе бачили на лаві підсудних у 1930 році, на показовому суді над Спілкою визволення України, як одного з головних змовників цієї уявної конспірації. За словами людини, що пережила ГУЛАГ, Гермайзе утримували в ізольованій камері на Соловках, а після закінчення терміну за першим вироком у 1937-му засудили ще на 10 років. Відтоді про нього ніхто не чув[818].