Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Люди думали, що до осені голод мине.
Але так вони судили з минулого досвіду. Раніше, коли надходила осінь, на землі з'являлися плоди: кукурудза, ячмінь, картопля, боби, горох. Тож люди, які не вмерли від голоду весною і влітку, вже могли не турбуватися про свої життя. Однак тепер проблема полягала в тому, що на більшості земель більшості туси не було збіжжя, щоб зібрати його на врожай, а куди не кинь оком, скрізь буяв мак. Серед туси були такі, наприклад, Лха Шопа, хто раптом опам'ятався і знищив паростки маку, а на їхньому місці насадив хоча б ріпу й різні боби, що зазвичай ішли на корм худобі, оскільки для решти сезон сівби вже минув. Такі туси зібрали який-неякий, але реальний урожай, що дало їм змогу заспокоїти своїх людей.
Я спитав у туси Лха Шопи, чи правда, як про те подейкують, що він викопував паростки опію зі слізьми на очах?
Він не відповів мені прямо, а зауважив, що коли він викопував паростки опію, інші туси сміялися з нього, але тепер, коли Національний уряд бореться з японцями і теж якраз заборонив опій, прийшов час їм плакати за цим зіллям, що дедалі більше знецінюється.
А на родину Мерці знову чекав урожайний рік — кукурудза й ячмінь горами сушилися на току. Люди родини Мерці знову розбагатіли. Вони не розуміли, звідки взялося таке щастя. Вони дивилися на небо, але воно було так само блакитним, як і раніше; дивились на річку, але й вона так само, як і раніше, котила на схід свої баранці вздовж гірської долини, що поступово ставала ширшою.
Я засумував за домом. Тут мені вже нічого було робити — управитель усі справи швидко вирішував сам. А якщо не встигав, йому допомагала Санг'є Дролма. Вона стала доброю помічницею управителя, й він сказав мені:
— Санг'є Дролма — вправна жінка!
— Ти — теж вправна людина, але ти, звичайно ж, чоловік, — сказав йому я.
Через певний час він знову сказав до мене:
— Санг'є Дролма — хороша людина.
— Ти теж хороша людина, — сказав я.
Це він натякав на те, що хоче переспати із Санг'є Дролмою. Звичайно ж, він хотів переспати із куховаркою Дролмою, і вона хотіла з ним переспати, оскільки вже давно покинула свого срібляра. Придивившись уважно, я помітив, що Дролма вже не так сумує за ковалем, як спершу тут.
— Я постарів, — сказав мені управитель, — вже не такий спритний на ноги.
Ніби він раніше був спритним на ноги, а не кульгавим.
Я зрозумів, що він має на увазі, й сказав йому:
— Знайди собі помічника.
— Я вже знайшов, — відповів він.
— Нехай вона працює якнайкраще, — сказав я.
Управитель підвищив Санг'є Дролму до свого помічника. Тепер, через двадцять років служби управителем, він по-справжньому набув вигляду управителя. Наприклад, повісив на шию на срібному ланцюжку велику полив'яну табакерку. Коли йому нічого не спадало на думку, він повинен був нюхнути дрібку тютюну. Так само він робив і після того, як віддавав наказ підлеглим. Коли він нюхав тютюн, він починав голосно чхати, а його обличчя яскраво червоніло, і тоді він робився особливо схожим на управителя. Одного разу я сказав йому про це. Коли я говорив, він злегка стукнув тонкою шийкою табакерки по своєму нігтю, а коли я закінчив, він нічого не сказав у відповідь, тільки підніс до ніздрів витрушену на ніготь гірку тютюну й глибоко вдихнув. Зробивши так, він неодмінно повинен був затримати подих і голосно чхнути. А відтак — міг не відповідати на моє запитання.
На північних кордонах за весь ячмінь було здобуто десятиразове відшкодування. Але важливішим було те, що завдяки мені землі родини Мерці розширились. А ще важливішим — те, що я отримав за дружину найчарівнішу жінку в світі, і коли моя теща помре, я стану туси Ронггонг. Однак, звичайно ж, такий шлях теж ризикований, адже всі чоловіки, які раніше хотіли стати туси Ронггонг, помирали.
Проте я не боявся.
І я сказав про це Тхарні.
— "Ги справді не боїшся? — спитала вона.
— Я боюся тільки, що не отримаю тебе, — сказав я.
— Але ж ти вже мене отримав, — відказала вона.
Так, дійсно, якщо притиснути зверху якусь дівчину, покласти свої руки їй на груди і встромити свій інструмент їй у живіт, щоб із неї потекла кров, і таким чином вважати, що ти її отримав, тоді я її отримав. Однак це не буде вся жінка, і тим більше це не буде назавжди. Завдяки Тхарні я зрозумів, що таке все і що таке вічність. Тож я сказав їй: