Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
— Чому той чоловік хотів тебе вбити?
— Ти заплакала — значить, ти кохаєш мене, — відповів я.
— Я не знаю, кохаю тебе чи ні, — сказала вона, — але я знаю, що моя матір не посіяла ячмінь і через це дурень став моїм чоловіком.
Вона видихнула повітря, взяла обома руками моє обличчя, ніби розмовляла з маленькою дитиною, і спитала: «Той чоловік теж через ячмінь?»
Я похитав головою.
Тоді вона сказала, мов умовляючи дитину:
— Скажи мені.
— Ні, — відповів я.
— Скажи мені.
— Ні!
— Скажи мені! — вона підвищила голос, щоб налякати мене.
Вона дійсно вважала мене дурнем. Нехай вона одружилася зі мною через ячмінь й не кохає мене — це ще нічого, адже вона така гарна і я її кохаю. Однак мені зовсім не потрібно було, щоб вона ставилася до мене так. Навіть месник не ставився до мене так, а вона собі це дозволила. Тож я відважив їй важкого ляпаса. Красуня пронизливо скрикнула й подивилась на мене надзвичайно зляканим поглядом. Далі я дещо розгубився й не знав, що робити.
На щастя, мої люди здалеку побачили, що хтось хоче мене вбити. Однак коли вони підбігли до мене, вони не побачили тут месника, а побачили, що я саме б'ю свою дружину. Кульгавий управитель стримав мене. Серед усього цього натовпу він один відразу ж зрозумів, що відбулося.
— Він з’явився? — спитав він мене.
Я кивнув головою.
Відразу ж чимала група людей заповнила ту щойно забудовану вуличку — це мої підлеглі з галасом обійшли її туди-сюди декілька разів. Однак вони не знали в обличчя вбивцю, тож, звичайно, не могли знайти його. Я ж побачив чоловіка, дуже схожого на того, хто щойно хотів мене вбити, однак дещо вищого за нього й більш худого. Цей чоловік перебував тут уже певний час. Він тримав на вулиці корчму, перед входом до якої цілими днями випускав клуби пару великий самовар російського зразка. Усередині корчми у великому казані кипіли декілька шматків м'яса, а вздовж стіни були виставлені глеки з горілкою. Це була перша на землях Мерці корчма, тому про неї слід тут написати. Адже люди кажуть, що історія твориться багатьма такими «вперше». До цього наші люди, коли виходили з дому, завжди брали з собою свій харч. А якщо йти доводилося далеко, ще й брали з собою казан, аби вранці нагріти чаю, а ввечері зварити супу з локшею. Тож у корчмі, яка щойно відкрилась, торгівля не процвітала — тут тільки гріли чай і варили м'ясо, а ще тут можна було купити горілки — і все.
Поки мої люди ходили туди-сюди вулицею, я зайшов у цю корчму й сів там. Господар налив піалу горілки й поставив переді мною. Його обличчя здавалося мені дуже знайомим, і я сказав йому про це. Він тільки невизначено засміявся. Я випив принесену мені горілку.
— Гарна горілка, — сказав я, — тільки от я не взяв із собою срібла.
Корчмар — ані пари з вуст, узяв на руки глек і знову наповнив мою піалу горілкою.
Мені ледь не забило подих. Коли ж я продихнув, то знову сказав:
— Мені здається, я десь тебе бачив.
— Ти мене не бачив, — відповів він.
— Я й не кажу, що бачив тебе, — я маю на увазі, що я десь бачив твоє обличчя.
— Зрозумів, — сказав він.
Так він стояв поруч, тримаючи в руках глек, і коли я випивав піалу, він знову наповнював її. Після кількох піал я дещо сп'янів і сказав корчмареві:
— Вони ж не бачили обличчя вбивці, а хочуть його впіймати!
Сказавши це, я сам голосно розреготався.
Корчмар же нічого не сказав, однак знову наповнив мою піалу. Невдовзі я зовсім сп'янів і навіть не помітив, коли прийшов управитель. Я спитав його, навіщо він бігає з людьми туди-сюди по вулиці? Він сказав, що вони ловлять убивцю. Я не стримався й знову розреготався. Управитель, однак, не звернув на це уваги, а кинув декілька срібняків, щоб заплатити мій рахунок за горілку і знову вийшов шукати вбивцю. Уже підійшовши до дверей, він обернувся й сказав мені:
— Я виверну цю вулицю, як кишку на ковбасу, але знайду його.
Поки правитель, кульгаючи, ішов по вулиці, він зовсім не виглядав значним, однак коли сів на коня, відразу ж набув солідного вигляду.
— Вони не зможуть його знайти, — сказав я до корчмаря.
Той кивнув головою:
— Атож, не знайдуть. Він уже далеко звідси.
— Як ти гадаєш, куди він пішов?
— Пішов шукати туси Мерці.
Я знову подивився на його обличчя і, хоча мої п'яні очі затягла імла, я все-таки вгледів те, що мав побачити.
— Твоє обличчя — це обличчя людини, яка хотіла мене вбити, — сказав я до корчмаря.