Коли курява спаде

У цей момент увійшов Соднам Г'ялцен із похмурим обличчям і сказав до мене:

— Твоя наречена вже зачекалася тебе.

— Хто?!

— Тхарна!

Цього разу я вистрибнув з ліжка, як та жаба, і ледь не голяка побіг надвір. Соднам Г'ялцен хотів розсміятися, але не посмів, але дівчина в ліжку розсміялася. Так, регочучи, вона стала на коліна на ліжку й, сама роздягнена, почала одягати мене. Вона продовжувала сміятись, а на її очах виступили сльози і великими перлинами закапали на її груди.

Я повідомив їй, що Тхарна — це моя майбутня дружина, вона — донька туси Ронггонг. Тоді вона перестала плакати.

Я також повідомив їй, що сльози повисли на її грудях, мов краплинки роси на яблуці. Тоді вона розсміялася крізь сльози.

Варто було мені тільки побачити обличчя Тхарни, як її краса знову безжально вразила мене, мов куля, ще гаряча, оскільки щойно вилетіла з рушниці. Краса цієї жінки ранила мене всього — від шкіри до судин, від очей до серця. Тож зробити з мене знову справжнього дурня дуже легко — варто лише запропонувати мені по-справжньому гарну жінку.

А коли людина стає дурною, шкіра на її обличчі міцно натягується. Тож щоб дізнатися, чи людина дурна, чи ні, достатньо тільки подивитися на її посмішку. Коли дурень сміється, м'язи обличчя його не слухаються, тож виходить такий вираз, як у людини, що задубіла на снігу. Посмішка — всі зуби видно, але по обличчю не промайне жодного поруху.

Першою заговорила Тхарна:

— Ти не чекав, що я приїду так швидко?

Я сказав, що так, не чекав. І коли я заговорив, м'язи на моєму обличчі відновили свою жвавість. А разом з обличчям жвавість повернулась і до всієї голови.

Однак я все ще не розумів, що маю робити. Раніше мені не потрібні були ніякі церемонії з жінкою, я міг відразу ж лягати з нею в ліжко, а якщо в мене набиралися певні думки з певного приводу, вони природно висловлювалися після кількох ночей разом. Та із своєю майбутньою дружиною я не міг так вчинити. Проте, якщо не так, то як? Я не знав. Добре, що в мене був кульгавий управитель — він замість мене подумав про справи, про які я мав подумати.

— Запросіть їх увійти, паничу, — шепнув він мені на вухо.

Я довіряв управителю, тож завзято замахав рукою. І дійсно, відразу ж до кімнати увійшли підлеглі. Вони поставили перед Тхарною багато коштовностей. Оскільки нині я також став торговцем, ці речі не мали для мене великої ціни. Тож я почав махати рукою без упину. Підлеглі почали заходити один за одним і ставити перед Тхарною різні цікаві речі, привезені з земель інших туси чи з китайських земель. Так я махав рукою цілий ранок. Я думав, що Тхарна навмисне прибирає спокійного вигляду, але насамкінець все-таки буде вражена, однак вона засміялась і сказала:

— Мені за все життя не знадобиться стільки речей. Я хочу їсти.

Тоді підлеглі заметушилися між кухнею внизу і вітальнею нагорі. Мій управитель дійсно був гарним управителем, адже він зміг підготувати такі солідні подарунки, щойно Тхарна приїхала. Моя головна куховарка також була найкращою в світі, тож приготувала силу-силенну наїдків, щойно Тхарна приїхала. Тхарна навіть знову розсміялась:

— Так багато всього, що я вже очима наїлася, і ковтка більше зробити не зможу!

Я махнув рукою, і підлеглі винесли всі наїдки. Раптом я подумав, що коли махну рукою наступного разу, вони заберуть з-перед обличчя Тхарни коштовності, так само як вони забрали наїдки. Поки я так думав, рука мимоволі махнула. Проте цього разу з кімнати вийшли мої люди, починаючи від управителя. Залишились тільки дві служниці в червоному одязі, які супроводжували Тхарну. Вони стояли позаду неї.

— Ви також вийдіть, — сказала їм Тхарна.

У широчезній кімнаті залишилися тільки я і вона. Я не знав, що повинен їй сказати. Вона також мовчала. Кімнату заливало яскраве світло: наполовину сонячне, наполовину — від коштовностей, складених горою перед Тхарною. Вона зітхнула й сказала:

— Сідай.

Я сів поруч із нею.

Вона знову зітхнула й тим розбила моє серце. Якби вона зітхала постійно, то просто вбила б мене. Однак, на щастя, вона зітхнула тільки двічі, потім нахилилась і впала мені на груди. Потім наші губи зустрілися. Цього разу я також зітхнув, мов людина, яка прочалапала довгий шлях до мети і нарешті досягла її.

Хоча її губи були холодні, однак після цього поцілунку я міг заговорити.

Я сказав їй, що лежала в мене на грудях:

— Твої губи — як лід, вони можуть заморозити мене.

— Ти повинен врятувати мою матір, ви обіцяли їй це. Відряди знову до неї твоїх стрільців-кулеметників, — сказала вона.