Так казав Заратустра. Жадання влади

46

— Який звідси висновок? Добре робитиме той, хто, читаючи Нового Заповіта, вдягне рукавички. Адже сила всілякого бруду, до якого підступаєш так близько, майже примушує до цього. Знати про перших християн — така ж непотрібна річ, як і знатися з польськими євреями,— і нема ніякої потреби хоч щось закидати їм: ті і ті однаково смердять... У Новому Заповіті я марно вишукував хоч одну симпатичну рису: там нема нічого, що було б вільним і добрим, щирим і справедливим. Людство в ньому навіть не ступило на перший щабель свого розвою,— там бракує інстинкту чистоти... В Новому Заповіті відчуваються самі лихі інстинкти, і нема навіть смілості, щоб їх виявляти належним чином. Всюди боягузтво, на все заплющують очі, дурять самих себе. Після Нового Заповіту будь-яка книга вам здасться чистою: я, наприклад, одразу після Павла прочитав книжку чарівного і зухвалого жартуна Петронія, про якого можна сказати те, що писав Доменіко Боккаччо про Цезаря Борджа в листі до герцога Пармського: «е tutto festo» — отже, невмируще здорове, невмируще веселе і щасливе... А ті жалюгідні святенники прорахувалися якраз у головному: вони нападають на все, і те, чого вони торкнулися, таким чином уже відзначене. І хоч вони нападали, опоганити все ж не могли... Навпаки: це ж бо честь, якщо на когось нападалися «перші християни». І Нового Заповіта читаєш не без прихильності до того, що в ньому зневажається і цькується,— вже й не кажучи про «мудрість світа цього», яку марно намагався зганьбити зухвалий варивода своєю «дурнуватою проповіддю»... Адже від такого суперництва мали вигоду навіть фарисеї і книжники: певне, вони були чогось варті, якщо їх так несамовито ненавиділи. А «перші християни» ще зважувались обвинувачувати їх у лицемірстві! Та, зрештою, вони були привілейовані: цього досить, ненависть паріїв більше ніяких підстав не потребує. «Перший християнин»,— боюся, що це, мабуть, уже й «останній християнин», якого я побачу на своїм віку,— бунтує проти всіх привілейованих, дослухаючись найниціших інстинктів,— він живе й бореться тільки за «рівноправність»!.. Та коли придивитися пильніше, то в нього й вибору не було. Якщо хочеш уважатись «обраним богом»,— чи «храмом божим», чи «суддею ангелів»,— то будь-який інший принцип вибору, скажімо, за справедливістю, величчю духу, мужністю й гордістю, красою і свободою серця, а чи просто «світом», буде лихом у собі... Мораль: кожне слово на вустах «першого християнина» — брехня, будь-який його вчинок — прояв інстинкту нещирості; всі його вартості й цілі шкідливі, але ті, кого він ненавидить, і те, що він ненавидить, має вартість... Християнин, а надто священик-християнин — це критерій вартості... Невже я ще маю казати, що в усьому Новому Заповіті є лиш одна постать, яку слід шанувати? Це Пілат, римський намісник. Сприймати поважно жидівську суперечку — ні, до цього він не дав себе намовити. На одного єврея більше або менше,— ну то й що?.. І шляхетна зневага римлянина, перед яким безсоромно надуживають слово «істина», збагатила Новий Заповіт єдиним справді вартісним словом, яке водночас і критикує, і навіть знищує його: «Що є істина?..»