Січеславщина (квадрологія)

Махно подав з поважним рухом професорові руку. Він же, „батько Махно", не якийсь там бандит, а володар! Це становище вже зобов'язувало до відповідної поведінки.

— Так, ми українці, — відгукнувсь на професорові слова. — Тольки, щоб була анархія, а не капіталізм. Ми всяких буржуїв зничтожаєм — і тольки... Анархія, правда, не зразу, бо ще народ несвідомий... Спочатку здобудем йому демократичні права — і тольки...

Почувши таке, професор ще дужче „зрадів". Аж руками сплеснув. І від цього руху його лисячий кожух ізсунувся йому з пліч. Натяг знову кожуха на плечі загорнувся коміром, насунув нижче „купецьку" шапку. У музеї ж було — хоч собак ганяй, — так холодно. І розмовники струмками пари „перестрілювались". Заховавшись глибше в свій одяг, професор висловив свою радість з приводу того, що Махно за анархію й демократію. Це ж бо такий лад, як колись був на Запоріжжі! У Січі ж не було постійної влади, там щороку міняли кошового, писаря й суддю. І чи „батько Махно" знає, як їх вибирали? Найдемократичнішим способом! Обкидали болотом, обпльовували, щоб пізніш не задавалися, як ставали панами...

О, він, професор Яворенко, дуже радий, що батько Махно хоче встановити такий лад!

Улещений такою похвалою, „батько Махно" „уточнив" свою плятформу: він за радянську владу, але щоб були справжні вибирані ради, без жидів і комісарів...

— „А місто ж завоював на спілку з жидами й комісарами, — подумав професор Яворенко. — І Волін же не хто як жид... Волін — теоретик махнівського анархізму"...

— Щоб, кажу, справжні ради, — повторив Махно, — і тольки...

— Авжеж, авжеж, — притакнув професор. — Так же було й на Запоріжжі. І там вибирали старшину вільними голосами. Часом і до нубійки доходило.

Після такої .вступної розмови професор повів „батька Махна" показувати музей. Так він водив свого часу царя Миколу другого, турецького міністра освіти, отамана Кривошлика і інших значних гостей. За професором і Майном потягся „штаб" — важко озброєна ватага, що тісно протискалася вузькими проходами поміж вітринами, залишаючи брудні сліди талого снігу на чистому паркеті — відбитки підошов і підборів. Брязкали зброєю, зіштовхувались плечами, як череда рогатої худоби у стиску. А між ними найвищий був начальник махнівського штабу Щусь. Тонкий і високий, як коноплина серед низького бур'яну. У кубанці й довігорукавій черкесці, з гузирями на грудях.

Найперше спинились перед блакитно-золотою колясок» цариці Катерини другої. У цій колясі віз її колись Потьомкін у Крим, як Крим приєднали до Росії. Але коляса не справила на махнівіців особливого враження. Бо їй далеко було до сучасних куркульських обоянок, уживаних у їхній армії. Тільки що позолочена, як цяцька. Це постеріг професор і, щоб зацікавити більше цим експонатом, сказав:

__ А знаєте, батьку, як назвав Катерину Микола Костомаров у своїй „Книзі битія українського народу"?